Головна   Додати в закладки Проблема реконструкції наукового знання | Реферат


Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info | Реферат банк.
 Пошук: 

 

 




Проблема реконструкції наукового знання - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Наукознавство
Розмір файла: 57 Kb
Кількість завантажень:
1
Кількість переглядів:
774
Описання роботи: Реферат на тему Проблема реконструкції наукового знання
Дивитись
Завантажити


"Усi" прагнуть - "розумiти". Це виявляє себе не тiльки в загальних інтерпретаціях соцiокультурних текстiв, а й в процесi студiювання наук та здiйснення наукового дослiдження. Розробка фе­­­номенологiї розумiння, онтологiї розумiння, герменевтики розумiння найбiльш помiтнi філософські ознаки цього прагнення. Однак, здебiльшого не звертається увага, що саме усвiдомлення наявностi "нерозумiння" важить значно бiльше нiж аналiз прикладiв ро­­­зумiння. Нескладно виявити, що коли в науках "усiм" "усе" зро­­­зумiло, тодi ми маємо справу з "когнiтивною стагнацiєю", яка здебiльшого заслiплена грандiознiстю тiєї чи iншої наукової тра­­­дицiї, а не розумiнням сутi справи.

Нам здається, що феномен "нерозумiння" вартий значно бiльшої уваги нiж придiляють йому виказуючи на "проблему розумiння" як на одну з найбiльш фундаментальних для фiлософiї.

Одночасна присутнiсть розумiння i нерозумiння в науковому пос­­­тупi має свої об'єктивнi причини, що не залежать вiд освiченостi науковця. Однак, не зважаючи на цiкавi розробки з деконструкцiї унiверсалiзму, не можна заперечити факту, що усвiдомлення нових смислiв наукових знань може вiдбутися лише за умови здiйснення де­­­маркацiї змiсту фундаментальних понять, принципiв, теоретичних конструкцiй. Так чи iнакше вiдбувається повернення до iдей теорiї когерентності, яку неопозитивiзм (О.Нейрат i Р.Карнап [Див.:1. -с.69-86]) висунув у якостi логiцистської концепцiї iстини. Згiдно з цiєю концепцiєю, iстиннiсть визначається внутрiшньою зв'язанiстю (узгодженiстю) речень у певнiй системi висловлювань: речення iстинне, якщо воно є елементом несуперечливої системи. Одночасно, ряд когнiтивних настанов, якi визначають способи упорядкування та репрезентацiї наукових знань, що складають фундамент окремих дове­­­дених теорiй, можуть "застарiти", а iншi, загальноприйнятi, ста­­­ють незвичними, малозрозумiлими. Так, у свiй час, вiдбулося з по­­­няттями "простiр", "час", "рацiональнiсть", "закономiрнiсть" та тощо.

На перший погляд, здається, що має iснувати закономiрне слiду­­­вання нерозумiння - розумiння, а далi - нове нерозумiння. Однак, ця лiнiйна модель є поширена когнiтивна iлюзiя, що здатна переко­­­нувати нерозумiючих у протилежному, - в наявностi феномена ро­­­зумiння. Справа полягає у тому, що взагалi не буває якiсного "росту" наукового знання без оновлення теоретичної свідомості, змiни смислiв основоположних понять та їх категорiальних пiдвалин *.

Завдячуючи використанню вказаної спрощеної "лiнiйної моделi" вiдбувається ототожнення збiльшення iнформацiї та iнформованостi з науковим розвитком, а стану "епiстемної стагнацiї" (відсутності росту знання) з еволюцiєю науки, що зовнiшньо виявляє себе у супе­­­речностi "iнформацiйної перенасиченостi науки".

Наприклад, Х.Патнему [Див.:2. -с.486-489] вдалося побудувати досить обґрунтовану концепцiю можливостi визначення наукової iсти­­­ни як рацiонального обґрунтування прийнятностi суджень. Однак вiн не довiв свiй аналiз проблеми розумiння до розгляду феномену неро­­­зумiння. Тому пов'язуючи концепцiю рацiонального обґрунтування прийнятностi суджень з процесом змiни смислiв основоположних по­­­нять, вiн не вийшов за межi вище зазначеної лiнiйної моделi прос­­­того слiдування: нерозумiння - розумiння - нове нерозумiння.

*Цю складову процесу росту наукового знання було виявлено у

якостi процесу змiни "парадигм", "дисциплiнарних матриць"

Т.Куном, "науково-дослiдницьких програм" I.Лакатосом, "тем"

Холтоном, "концепцiй" Ст.Тулмiним.

Ми маємо можливiсть навести яскравий приклад математичної кон­­­венцiї, яка виявляє евристичну малопродуктивнiсть означеної "моделi" . Так, за особистим свiдченням Солов'я Леонiда Антонови­­­ча, до творця "теорiї нормальних алгорифмiв" та вiдповiдного нап­­­рямку конструктивної математики академiка А.А.Маркова учнi зверну­­­лися з констатацiєю: "Я не розумiю...?" Марков вiдповiв - "Не ро­­­зумiю Я, не розумiй i Ти!". Стосовно цього прикладу, чомусь, вже не можна спинити себе на емоцiйно скерованiй думцi, що "неро­­­зумiння" - це погано. Так, нерозумiння може розглядатися як абсо­­­лютне зло, яке заперечує саму можливiсть обґрунтування рацiональ­­­ностi, науковостi, що висуває нас на межу прiрви постiйної інтерпретації за якою слiдує постмодернiстське заперечення самої можли­­­востi буття науково-технiчних здобуткiв як наслiдкiв вияву творчо­­­го запалу сили людського розуму. Тодi вiчний Dasein інтерпретації телефонiв, комп’ютерів, автомашин, лiтакiв, електростанцiй та ба­­­гато iншого робить їх утаємниченим "поставом" (М.Хайдеггер) за ме­­­жами рацiонального. Як наслiдок, не тiльки в математицi нелiнiйнi рiвняння, що мають бiльше нiж одне рiшення (точки бiфуркацiї), а й кожний пересiчний автомеханiк, стають справжнiм символом чаклунс­­­тва.

Слiд зазначити, що поширення негативного вживання поняття "свiт як образ i картина" виявляє не тiльки критичне ставлення до абс­­­трагування, як основи здорового глузду, а й до розуму (що, наприк­­­лад, досить прозоро висловлено у М.Хайдеггера). Однак, споглядаючи зразки живопису бiльшiсть глядачiв бажає розумiти задум автора, переважно абстрагуючись вiд нескiнченої множини обставин, яка мала мiсце пiд час творчого акту створення картини. Глядач цiлком до­­­речно абстрагується вiд цiни на фарби, вiд стосункiв художника з дружиною та дiтьми, вiд розладiв шлунку та гiпертонiї, що супро­­­воджували митця усе життя, вiд кiлькостi волосин з якої складався пензель майстра та безлiчi iнших дрiбниць, якi рiзними "мудрецями" можуть бути необмежено інтерпретовані. Чому так? Та тому, що нас насправдi не цiкавить неiстотне iснування: читай - нерозумне. Тоб­­­то, якщо комусь не подобається "пан-буття Cogito" в буттi людини, то скорiше за все йому не подобається усвiдомлення са­­­мовiдповiдальностi, самоусвiдомлення наявностi рiзницi (демар­­­кацiї) "дороги до пекла" та "дороги до храму".

"Спирайся на мужнiсть свiдомостi" писав Е.В.Iльєнков звертаючись до свого учня, який у розпачi вигукнув до свого вчителя: "Навiщо ти покарав нас здатнiстю усвiдомлювати?". Справа полягає у тому, що ми дiйсно будуємо образи i картини свiту, якi незалежно вiд інтерпретацій навiчно викарбують наше Cogito для наших нащадкiв. Вони знатимуть нас не за нашими iнтерпретацiями, а за викарбуваними на вiки (а не "тут-буття" чи "буття-в-повсякденностi") "картина­­­ми-ейдосами" створеного нами свiту. Так само ми сприймаємо архiтектора за його архiтектурою, Рембранта i Куiнджi за їх карти­­­нами, Моцарта i Глiнку за їх музикою, а не за інтерпретацією безлiчi тут-буття обставин. Тiльки прокурора та адвоката будуть цiкавити iнтерпретацiї, якщо нова багатоповерхова будiвля розва­­­литься.

У тому випадку, коли наукове нерозумiння безпосередньо усвiдом­­­лене, тобто пов'язане з "теоретичним сумнiвом" (дiєю наукового Cogito за Декартом), воно може бути здолане строгим доведенням, або ж переконливим експериментом. А що ж робити, коли "вирiшаль­­­ний" експеримент чи доведення потрапляють у полон нескiнченого регресу фальсифiкацiонiстських спростувань, що були описанi у пра­­­цях I.Лакатоса? Тодi окрема людина своє нерозумiння може здолати стаючи принципово iншою особистiстю, iншим "Я", своєрiдною вiдмо­­­вою вiд самого себе колишнього. Цей процес безпосередньо вiдно­­­ситься до дiяльностi духу, яку називають "фiлософiя". Тодi фiло­­­софствування починає вiдбуватися як закономiрний фрагмент певного роду послiдовного дослiдження, яке здiйснюють навiть найпереко­­­нанiшi науковi педанти, що систематично зустрiчаємо в працях виз­­­начних математикiв, фiзикiв, бiологiв, пiсля усвiдомлення ними власного нерозумiння. У нерозумiннi вони виявляють для себе факт втрати єдностi себе з наслiдками дiй свого власного розуму, фактом втрати єдностi свого "Я". I саме фiлософiя (а в ХХ ст. це фiло­­­софiя науки) залишається останнiм "бастiоном", який зберiгає "хит­­­кий" ґрунт самоусвiдомлення "Я-науковця" над порожнечею неро­­­зумiння.

Звертаючись до вiдомих фактiв з iсторiї науки ми можемо засвiдчити позитивне значення нерозумiння. Наприклад, у Ейнштейна та Борна було цiлком вiдмiнне, якiсно протилежне розумiння того, що таке "реальнiсть", особливо - "фiзична реальнiсть". Сам ефект нерозумiння (за свiдченням Борна) полягав ось у чому. Борн розро­­­бив принципово нове "статистичне" тлумачення квантової механiки. Ейнштейн у своїй статтi висловив аргументи проти такого пiдходу. Борн не визнав цi аргументи, i бiльше того, вважав, що саме мате­­­матична сторона аргументацiї Ейнштейна є незадовiльною. Вiн напи­­­сав вiдповiдь, в якiй спробував "обґрунтувати свою статистичну точку зору, показуючи, що вимоги класичної механiки про детермiно­­­ванiсть невиправданi, оскiльки вони ґрунтуються на припущеннi про те, що абсолютна точнiсть даних має фiзичний смисл, а саме це я вважав абсурдним. Таким чином, я розвинув статистичне формулювання класичної механiки. Потiм я дав строгу квантово-механічну обробку прикладу, запропонованого Ейнштейном, i показав, що в класичнiй границi вiн точно приводить до результату, отриманого ранiше з мо­­­го статистичного формулювання квантової механiки.

Ейнштейн вiдповiв, що я невiрно його зрозумiв, оскiльки його заперечення мають вiдношення до концепцiї реальностi, а не де­­­термiнiзму. Наступне листування було багате на приклади взаємного нерозумiння"[3. -с.168-169].

Причина "фатального нерозумiння" мiж двома видатними фiзиками насправдi полягала в "конкретнiй фiлософiї наукового мислення", а потiм вже у витлумаченнi фундаментальних фiзичних понять i проб­­­лем.

М.Борн прямо вказує на цей факт i цю причину: "На певнiй стадiї свого розвитку теоретична фiзика, крокуючи своїм власним шляхом, була змушена відмовитись вiд значної частини традицiйних фiло­­­софських iдей i замiнити їх новими. Але, все ж таки, ряд провiдних фiзикiв - в тому числi Ейнштейн, де Бройль i Шредiнгер - не прий­­­няли нового способу мислення"[3. -с.162].

Немає нiчого дивного у тому, що поява нового способу мислення супроводжується критикою старого. Водночас "нове" спiввiдносять з попереднiм перевiряючи iстиннiсть i ефективнiсть першого. Однак, як "перевести" абстрактнi сутностi, такi як фiлософськi iдеї, в русло їх конкретної перевiрки, обробки та селекцiї? Так чи iнакше в структурi наукового знання вони займають не останнє мiсце, що засвiдчило падiння класичної фiзики з п’єдесталу "iмператрицi на­­­ук".

Немає iншого способу репрезентувати фiлософськi iдеї, анiж "оп­­­редметити" їх. Це вiдомо ще з часiв античностi: як вiдзначав Аристотель, "справдi, знання у дiї є те ж саме, що його предмет" [4.-с.316]. Iнша справа, що "мiра" цiєї точностi повинна бути ро­­­зумною, вiдповiдати природi самого дослiджуваного питання чи пред­­­мету. Епiстемологiчним засобом такого опредмечування слугує "мо­­­дель" [Див.:5.-с.265-268]. Так, наприклад, концепцiї атомiзму, перш за все, є не що iнше, як конструювання i селекцiя все бiльш адекватних моделей розумової дiї, а не картина свiту.

Модельнiсть мала мiсце i у висвiтленiй нами ситуацiї. Ейнштейн здiйснював свою критику висловлюючи свої iдеї за допомогою простих модельних прикладiв. Борн керується таким самим принципом, стверд­­­жуючи, що його модель "дає можливiсть проiлюструвати абстрактнi фiлософськi iдеї при допомозi досить елементарних геометричних мiркувань. Це, звичайно, не забезпечує отримання прямої вiдповiдi на метафiзичнi питання, але дозволяє звести їх до чiтко розрiзню­­­ваних альтернатив, допомагаючи, таким чином, прояснити логiчну си­­­туацiю"[3.-с.162].

У кожного принципу iснує "межа", тобто певна сфера "застосову­­­ваностi", за якими вiн з конструктивного i ефективного засобу пiзнання перетворюється в одну з головних причин консервацiї i стагнацiї старого. Це яскраво виявляє приклад використання принци­­­пу "iзоморфiзму" мiж математичним та фiзичним континуумом, який дозволяв у класичнiй механiцi "мислити траєкторіями".

Теоретична i фiлософська проникливiсть М.Борна полягають, зок­­­рема, в тому, що саме в цьому найфундаментальнiшому способi мис­­­лення вiн "угледiв" перешкоду для побудови нової, квантової фiзи­­­ки. I тут же криється "секрет нерозумiння" А.Ейнштейна, який не хтiв змиритись з втратою такого основоположного математичного принципу в застосуваннi до мислимого конструювання образу "фiзич­­­ної реальностi".

Сумнiв у iстинностi фундаментального принципу - це вже вершина тiєї багаторiчної та копiткої розумової працi, коли не одне по­­­колiння вчених, теоретикiв i експериментаторiв, намагається пiд тиском "контрфактiв" цей принцип все ж таки зберегти при допомозi рiзних адаптацій i модифiкацiй. Методологiчно сумнiв спонукає до когнiтивної дiї i до створення нової мислимої конструкцiї. У дано­­­му випадку справа була грандiозною. Необхiдно було зруйнувати ста­­­ре уявлення про фiзичну реальнiсть i рух тiл за строго i однознач­­­но описуваними "траекторiямиа", замiнивши його новим i незвичним фiлософсько-теоретичним i модельним уявленням про способи матема­­­тико-фiзичного вiдображення дослiджуваного об'єкта. Тобто критика старого принципу стає завершеною тодi, коли той чи iнший творчий суб'єкт готовий заявити про наявнiсть нового у формi категоричного твердження i демонстрацiї цiлiсного змiсту нової моделi i нового способу мислення.

Борн писав: "Я стверджую, що математичне поняття точки контину­­­уму не має безпосереднього фiзичного смислу. Так, наприклад, безг­­­луздо говорити, що координата Х точкової маси (чи центру мас про­­­тяжного тiла) має величину, представлену в деяких заданих одиницях дiйсним числом..."[3.-с.163]. Аналiзуючи дане положення маємо зро­­­бити ряд висновкiв.

По-перше, видно, що в загальному виглядi самозаперечення у його зовнiшнiй фазi (теоретичного заперечення) полягає в усвiдомленнi, що "старий принцип є недiйсним", втратив свiй висхiдний смисл, "не має смислу" стосовно нових проблем та умов.

По-друге, тут виявлено, що руйнування когнiтивних основ "старої споруди науки", її гносеологiчних пiдвалин, i створення нового є не що iнше, як "перетворення смислу" традицiйних понять, уявлень i принципiв. Тобто, це, образно кажучи, чисто "фiлософська робота розуму". Однак, вона повинна бути органiчно i невiд'ємно поєднана, краще сказати - "зв'язана", не лише з конкретно-науковим знанням, але й з класичною мовою, операцiональним мисленням даної науки. Iнакше нерозумiння та сумнiвiв бути не може. Спроба впровадити но­­­ву мову без встановлення зв'язку з iсторично наявною здатна замiсть когнiтивно вмотивованого нерозумiння викликати iлюзiю ро­­­зумiння, разом iз апрiорним нiгiлiзмом щодо "старого".

По-третє, заперечення тiльки тодi є науковим, коли воно "конс­­­труктивне". Це означає - воно вказує на "причину", котра об'єктив­­­но зумовлює незастосовуванiсть старого принципу, а тому й втрату ним нормативного "класичного" смислу для iсторичної традицiї конк­­­ретної науки. В даному випадку - це була принципова неможливiсть задовольнити закладений у самому принципi критерiй точностi опису поведiнки точкового фiзичного об'єкта при будь-якому можливому вдосконаленнi засобiв експерименту та вимiрювальної технiки.

Вiдомо, що класична механiка Ньютона була математико-фiзичною, де iдеал строгостi та доказовостi полягав у застосуваннi аксiома­­­тичного методу геометрiї до опису фiзичної реальностi. Але оскiль­­­ки об'єктивно, у чистому виглядi i безпосередньо, це нiяк не мож­­­ливо з тiєї причини, що фiзичнi сутностi не можуть бути зведенi тiльки i тiльки до їх кiлькiсного змiсту, знайшли варiант "обхiдного мислення" (в розумiннi Е.Боне). А саме: була введена власне фiзична "iдеалiзацiя", смисл i спосiб застосування якої по­­­лягав у наступному. В фундаментi математичного пiзнання серед чис­­­ленних його абстракцiй та iдеалiзацiй одна з головних пiдвалин по­­­лягає в так званiй "абстракцiї ототожнення". На нiй ґрунтується "iснування" числа, а отже - й вимiрювання. Скажiмо, для прикладу, так: нiде, нi на землi, анi на небi, не iснує "абсолютної тотож­­­ностi" хоча б тому, що будь-якi двi найбiльш однорiднi "подiї" не є еквiвалентними мiж собою вже тому, що об'єктивно, раз i назавжди роздiленi в просторi та часi. Як же тодi можливi навiть найп­­­ростiшi розумовi конструкцiї на зразок 0=0, 1=1, А=А тощо? Всi вони ґрунтуються на створенiй "чистим розумом" (за I.Кантом) "абс­­­тракцiї ототожнення". Вважається, що хоча вони принципово не мо­­­жуть бути тотожними "матерiально", але аксiоматично визнаються "абсолютно" тотожними математично, тобто "iдеально", логiчно, кон­­­венцiонально, теоретично. В цьому вiдношеннi, окрiм спецiальної математичної та фiлософської лiтератури надзвичайно корисними та повчальними для будь-якого теоретика є фiлософськi дослiдження природи числа, особливо Едмунда Гуссерля i Анрi Бергсона.

На абстракцiї ототожнення саме й базується "iзоморфiзм", тобто "принцип взаємнооднозначної вiдповiдностi". А на цьому принципi, в свою чергу, вибудовується класичний образ "фiзичної реальностi" (тобто iзоморфiзм точок математичного континууму евклiдового прос­­­тору i фiзичних даних про перемiщення в просторi точкового "тiла" - точкової маси, точкового заряду тощо). Саме тому класична фiзика i стала "математико-фiзичною", а властивий їй спосiб мислення об'єднував у собi принципи "безперервностi", "однозначної де­­­термiнованостi" i "точностi" опису фiзичної реальностi. Атрибутом такого способу мислення був геометричний образ "траєкторного ру­­­ху", який вважався прийнятною для науки картиною фiзичного руху.

Часто стверджують, навiть у спецiальнiй лiтературi, що "метод" класичної фiзики - "гiпотетико-дедуктивний". Це вiрно, але, як iнодi висловлюються математики: "з точнiстю до навпаки". Цей метод був i є "дедуктивно-гiпотетичним", i це зовсiм не перестановка термiнiв, а констатацiя принципово iншого смислу.

З викладених вище причин, за самим способом завдання класичної "фiзичної реальностi" домiнуюча роль підводилась математицi. Якщо множина експериментальних даних не оброблена логiчно, не набула аналiтичної форми, щоб бути придатною для математичного обґрунтування i дедуктивного виведення, то сам емпiричний матерiал мiг розглядатись поки що (до обґрунтування) тiльки як гiпотетичний, можливий, але "недiйсний елемент теоретичної iстини". Вiдзначи­­­мо, що математична дедукцiя столiттями слугувала нiби перевiркою надiйностi, достеменностi, "чистоти" експерименту, а також засобом обґрунтування чи спростування його як гiпотетичного, недостеменно­­­го. Можливо, знамените кредо І. Ньютона "Гiпотез я не вигадую" в цьому контекстi є ближчим до iстини, адже факти iсторiї показують, що вiн вмiло користувався послугами наукової гiпотези, серед яких мiстився й "iдеал" повної аксiоматизацiї фiзики за зразком гео­­­метрiї, але з врахуванням природи i змiсту фiзичної науки. Це, як вiдомо, реалiзувати не вдалось.

Новий, квантово-механiчний спосiб мислення вiдразу ж починає з того, що "скидає" з себе домiнуючу в класичнiй фiзицi математичну форму i прiоритет математичної дедукцiї над фiзичним змiстом.

Збереження класичної традицiї в умовах появи нового (мiкрофiзичного) "об'єкта" дослiдження i нових видiв експерименту­­­вання з ним загрожувало накопиченням та наростанням теоретичних "iлюзiй", що виходили з наперед заданої передумови майже абсолют­­­ного "сходження" фiзичних даних до вiдпрацьованих формул та траєкторій. Побiчно i основою, i продуктом самих цих iлюзiй було бажан­­­ня та вiра в iснування наперед встановленої гармонiї мiж свiтом "фiзичним" i "математичним".

Таким чином, новий спосiб мислення став "фiзико-математичним". Здійснилось неначе повернення до iндуктивiзму, необхiднiсть якого вже з 1826 року обґрунтовували першi позитивiсти: О.Конт, Дж.С.Мiлль, Г.Спенсер, В.Уевелл. Нагадаємо, що в своєму "Новому Органонi" Френсiс Бекон розробляв iдею переважного використання методу iндукцiї для експериментального природознавства; але без з'єднання цих методiв iз математичною формою вони не володiли не­­­обхiдними властивостями "операцiональностi" та "iнструменталь­­­ностi", яка мала мiсце в прогресi швидкої та успiшної математи­­­зацiї (дедуктивiзацiї) фiзики. Тепер на основi iндуктивної логiки Мiлля, що заклала логiчнi пiдвалини статистичному аналiзу, iндукцiя була вже не в iзоляцiї вiд математики, а в усвiдомленiй та критичнiй єдностi з математичною формою викладу власного фiзич­­­ного змiсту. В основу була покладена "фактична", експериментально визначена фiзична реальнiсть. I лише пiд емпiричний базис, на його фактуальнiй основi виникали проблеми пошуку нової i адекватної форми математичного вiдображення цiєї реальностi (як вторинної, теоретично похiдної, мiнливої та множинної, а не єдино можливої).

Квантово-механiчний спосiб мислення випробував на собi вплив не тiльки позитивiзму, а й неокантiанства. Принаймнi кантiвську вимо­­­гу строгого розмежування предметiв наявного, апостерiорного, емпiричного "досвiду", з одного боку, i предметiв тiльки лише по­­­тенцiйного, гiпотетичного, можливого, теоретичного "досвiду", з iншого. Слiдуючи за аргументацiєю Г.Когена, у середовищi значного кола фiлософiв i природознавцiв затвердилася думка, що чисте спог­­­лядання є не даним суб'єкту саме собою, воно формується i є про­­­дукт певного ступеня розвитку мислення, як i категорiї. А оскiльки поступ науки засвiдчив, що без опори на iндуктивне узагальнення емпiричних даних мислення не здатне знаходитися на рiвнi останнiх проблем природознавства, поступ наукової думки повинен спиратися на зiткнення з дiйснiстю яка знаходиться за межами форм буття са­­­мої думки. До речi, тут iдея iнтерпретацiї принципово не здатна поєднатися з емпiричними даними.

За свiдченням i твердженням М.Борна, "сучасна фiзика досягнула своїх найбiльших успiхiв при допомозi застосування методологiчного принципу, згiдно якого поняття, що вiдносяться до вiдмiнностей за межами можливого досвiду, не мають фiзичного смислу i повиннi бути елiмiнованi. Цей принцип не одноразово застосовувався у фiзицi, починаючи з часiв Ньютона. Найбiльш чудовими прикладами успiшного використання цього принципу є обґрунтування Ейнштейном спецiальної теорiї вiдносностi шляхом вiдмови вiд поняття ефiра - субстанцiї, що знаходиться в станi абсолютного спокою, а також обґрунтування Гейзенбергом квантової механiки, яке базується на елiмiнацiї з картини будови атома радiусiв i частот обертання електрона навколо ядра. Я вважаю, що цей принцип необхiдно застосувати i до iдеї фiзичної безперервностi" [3.-с.163].

Стосовно цих думок М.Борна висловимо декiлька зауважень. Елімінування у даному випадку, по сутi, це операцiя заперечення смислу i змiсту фундаментальних понять i принципiв науки шляхом "усунення старого" i введення "нових" уявлень, що не заперечує інтерпретацію та деконструкцiю як методiв їх побудови. Однак, ми виявляємо "зародження" нового, некласичного способу наукового мис­­­лення в тогочасному математизованому природознавствi як наслiдок "тиску" емпiричних даних, а не в наслiдок самоконструювання буття через суб'єктивну деконструкцiю та iнтерпретацiю теорiї. Викликає деякий сумнiв твердження М.Борна про використання принципу елiмiнацiї ще з часiв Ньютона, бо аж до Канта нi в метафiзицi, нi в фiзицi предмети можливого i "чистого" досвiду в строго обґрунтованій формi не розрізнювались (спроба Лейбнiца це зробити, як до­­­водиться Кантом, була невдалою).

Сутнiсть революцiйного перетворення, що аналізувалось вище, з нашої точки зору, можна в гранично загальному виглядi виразити ка­­­тегорiальною формулою - перехiд вiд "єдиного" до "багатьох". Дiйсно, постараємось пригадати геометричний "початок" аналiзовано­­­го процесу. Адже сам вiн (виникнення неевклiдових геометрiй) озна­­­чало перехiд вiд єдиного до багатьох. I саме цей математи­­­ко-логiчний "початок" розвинувся при допомозi підтвердження i зба­­­гачення його абстрактного змiсту - змiстом конкретним, фiзичним, розвинувся в "систему мислення", у новий спосiб теоретичного пiзнання. "Множиннiсть", коли поряд iз евклiдовою iснують також i некласичної геометрiї (елiптичної, сферичної, свiтової), "увiйшла" в сам принцип модельного вiдображення фiзичної реальностi. Покла­­­дений в основу математико-фiзичного континууму принцип "iзо­­­морфiзму" утворюючих його iдеально-числової, геометричної, алгеб­­­раїчної, експериментальної, теоретико-конкретної фiзичної реаль­­­ностей був перетворений i замiнений принципом "гомоморфiзму". Го­­­моморфiзм - це множинна, така, що задається "вiдображенням" на множинах операторiв, функцiоналiв, а не взаємнооднозначна, вiдповiднiсть.

Принцип "множинностi" поступово увiйшов у всi поняття класичної механiки, породжуючи їх узагальнюючi багатозначнi концептуальнi структури. Цей потiк породжень нового концептуального смислу за­­­вершується в переходах вiд iнварiантностi до коварiантностi, вiд дослiдження фiзичного тiла як одиничного екземпляру відповідного класу об'єктiв до розгляду його як конфiгурацiйного розмаїття, "ансамбля елементарних частинок" тощо.

Революцiйний потiк аналiзованих подiй перетворив i категорiаль­­­ний лад всього наукового мислення, включаючи фундаментальнi фiло­­­софськi смисли категорiй субстанцiя, матерiя, простiр-час, рух. Лапласiвська форма жорсткого однозначного детермiнiзму поступилась рiзноманiтностi форм "слабкої" детермiнацiї, імовірнісної, стохас­­­тичної. Безперервнiсть математичного вiдображення та iдеал абсо­­­лютної точностi поступились мiсцем "iнтервальному мисленню", де точнiсть задається умовами експерименту (тим, що знаходиться за межами мислення) i можливостями вимiрювальної технiки не побiчно, а безпосередньо, змiстовно-фiзично.

Однак, цей процес релятивiзацiї i породження багатозначних смислiв традицiйних понять був багатий також переходами до нового рiвня стабiльностi, до якiсного нового типу "абсолютної точностi" (постiйна Макса Планка, формули розсiювання i розподiлу потокiв взаємодiючих елементарних частинок, i навiть принципи невизначе­­­ностi Паулi-Гейзенберга, так само як i принцип додатковостi Бора та iншi фундаментальнi вiдкриття квантово-механічних ефектiв, за­­­конiв i закономiрностей), що задовольняв новим i бездоганно зада­­­ним "стандартам" i нормам вже власне "фiзичної точностi".

Так класичне i некласичне природознавства, окрiм всього iншого, пiдготували ґрунт для нової "хвилi" i форми їх математизацiї, яка з'явилась з моменту виникнення "теорiї множин" Георга Кантора i по мiрi переходу всiх областей класичної математики на теоретико-мно­­­жинну мову. Однак, цей же процес привiв вже не до локальної, як у випадку з неевклiдовими геометрiями, а до глобальної революцiї в пiдвалинах природознавства i математики, яка почалась i розвива­­­лась у тих же iсторико-хронологiчних межах.

За визначальну iдею, що слiдує з нашої реконструкцiї когнiтив­­­ного нерозумiння, маємо положення про наявнiсть в фiлософiї науки своєї особливої форми наукового вiдкриття - вона постiйно встанов­­­лює межi мiж вiдомим i невiдомим через демаркування зрозумiле-нез­­­розумiле. Тому за одну з її головних функцiй можна вважати реконс­­­труктивне виявлення феноменiв когнiтивного нерозумiння, дослiджен­­­ня його причин i джерел, що вiдкриває шляхи до нових інтерпретацій, обґрунтування нових "смислiв" i "значень".

Не можна обминути наступного питання. Чи може фiлософiя залучи­­­ти до свого фiлософського "арсеналу" виявленi та сформованi за її безпосередньої участi методологiчнi надбання реальної науки?

На це питання, на мою думку, вiдповiдь повинна бути негативною. Та чи iнша методологiя наукового пiзнання, незважаючи на її реф­­­лексивне виявлення та обґрунтування, визначає у пiдсумку вiдношен­­­ня "свiдомiсть - незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть". Тому нау­­­кова методологiя залишається для фiлософiї предметом рефлексивного дослiдження. Навiть iсторiя фiлософiї є лише iсторiя, а не фiло­­­софiя. I хоча ця теза вступає у суперечнiсть з великим колом фiло­­­софiв, що мiркують iнакше, а також заперечує вiдому тезу Гегеля про iсторiю фiлософiї як "дiйсну фiлософiю", вона може мати за своє вагоме обґрунтування саму iдею (того ж самого Гегеля) про вiдмiннiсть "iснуючого буття" i "дiйсного буття". Так, через вико­­­ристання вирiзнення понять "дiйсна фiлософiя" та "iсторiя фiло­­­софiї", не зважаючи на вiдмiннiсть iнтерпретацiї та реконструкцiї, "iсторiя" нiколи не буде являти собою вiдтворення усiєї повноти "дiйсного". Інтерпретація усiх контекстiв чи реконструкцiя усiєї повноти "картини" взагалi нiкому непотрiбна, оскiльки кожна окрема реконструкцiя, сама по собi, є нове неповторне буття фiлософiї, що стає причиною появи нових наслiдкiв. Якщо відсутнє це "нове" буття, тодi відсутня фiлософiя, відсутня проблема, відсутнє реф­­­лексивне вiдношення одного переказу до iншого. Спроба знайти в iсторiї фiлософiї "святе писання" логiчно повинна завершитися витiсненням науки i фiлософiї теософiєю, релiгiєю, iдеологiєю [Див.:6.-с.73-75].

Враховуючи вищезазначене не можна обминути проблеми взаємозв'яз­­­ку можливостей реконструкцiї в умовах реальної релятивiзацiї осно­­­воположень наукових мiркувань.

Релятивiзмом називають принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання. Виходячи з факту принципової непов­­­ноти знання, його постiйного доповнення, змiни, фаллiбiлiстичного спростування, що докорiнно змiнюють уявлення про навколишню дiйснiсть, заперечується iснування сенсу для використання поняття "абсолютна iстина".

Методологiчну основу релятивiстських уявлень визначають нас­­­тупнi положення: редукцiювання загального до одиничного та iндивiдуального; врахування суб'єктивних та психодинамiчних фак­­­торiв пiзнання; заперечення каузальної наступностi в процесах; визнання домiнування мiнливостi у наукових уявленнях та поняттях.

Релятивiсти систематично звертають увагу на догматичнiсть абсо­­­лютиських версiй детермiнiзму, класичного рацiоналiзму i холiзму. Не викликає сумнiву, що критичний пафос релятивiзму стимулює фiло­­­софiв на з'ясування проблеми спiввiдношення сущого i належного, фактiв i цiнностей, природи антиномiй та парадоксiв, аномалiй та суперечностей.

Однак досягнення критичних мiркувань релятивiзму принципово не можуть переважити некритичне вип'ячування релятивiстами суб'єктив­­­ного фактору, заперечення обумовленостi процесiв пiзнання об'єк­­­тивними обставинами. Цей недолiк наявний, насамперед, у радикаль­­­ному релятивiзмi, який тяжiє до фiлософiї суб'єктивного iдеалiзму, переконань агностицизму. Найбiльш яскраво абсурднiсть постулатiв крайньої версiї релятивiзму виявляє себе в етичнiй проблематицi, що нерiдко вступає в позу вiдвертого аморалiзму.

Релятивiзм безпосередньо пов'язаний з методологiчними постула­­­тами плюралiзму. Плюральнi установки зумовлюють актуалiзацiю пи­­­тання про спiввiдношення абсолютного i вiдносного, унiверсального i локального. Взаємозалежнiсть плюралiзму i релятивiзму особливо виразна в головних тезах - децентрованої "фiлософiї" (Фуко), ради­­­кальної деконструкцiї знання (Ж.Деррiда), вiдмовi вiд пошуку дос­­­товiрного (С.Тулмiн), дезавулювання дискурсу "Загального" як дискурсу "Влади" (Ж.Ф.Лiотар), знання як інтерпретація "текстiв" за допомогою довiльних "словникiв" (Р.Рортi), методологiчного анархiзму (П.Фейєрабенд).

Розповсюджений аргумент на захист релятивiзму полягає в тверд­­­женнi, що заперечення "загальних iстин", "спiльних критерiїв", обов'язкових правил та iнших аналогiчних положень гарантує свободу iндивiда, забезпечує лiбералiзацiю i гуманiзацiю суспiльного життя (Р.Рортi)[Див.:7.-с.127-143]. Фiлософи, що спираються на принципи плюралiзму i релятивiзму цiкавиться такими питаннями, як не­­­сумiрнiсть, конфлiкти, катастрофи, граматичнi парадокси. Носiї та­­­кого мислення вважають власну еволюцiю переривчастою, катастроф­­­ічною, нелiнiйною, парадоксальною [Див.:8.-p.7-12].

Однак, фундаментальний недолiк такого мислення одразу виявляє себе, коли прагматичне чи праксеологiчне тлумачення корисностi са­­­ме через протиставлення своєї позицiї поняттю "iстина" не може по­­­яснити здатностi людини бути реальним, а не мiстичним началом iнно­­­вацiї, творення ще не iснуючого та нiколи не iснувавшого, тобто самореалiзацiї унiкальностi "Я"[Див.:9.-с.21-33]. Тому релятивiзм, як принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання, "не витримує" перед послiдовною фiлософською рефлексiєю. Маючи певнi досягнення у якостi варiанту критичного мiркування ре­­­лятивiзм не здатен до критичного самоаналiзу. Тому цiлком доречною виглядає пропозицiя визнання релятивiзму принципом побудови дофiлософського (дорефлексивного) мiркування.

Наголошуючи на дофiлософськiй природi релятивного мислення слiд звернути увагу на характернi особливостi фiлософiї, що вiдрiзняють її дискурс вiд iнших.

Так, в "Анонiмних пролегоменах до платонiвської фiлософiї" зазначено, що "Навчившись у поетiв оспiвувати порядок сущого, Пла­­­тон кращий за них ось у чому: розповiдь поетiв бездоказова i, згiдно зi словами Платона, емоцiйна i афективна; його ж висловлю­­­вання завжди обґрунтовані; окрiм цього, вiн кращий за них у благо­­­чеснотах своїх мiфiв"[Див.:10.-c.483].

Враховуючи наведену оцiнку зробленого Платоном та безпосереднiй переклад вiд грецької слова "мiф" як "переказ", пiсля елементарно­­­го аналiзу можна запропонувати обґрунтування, що будь яка "оповiдь" заради самої "оповiдi" може класифiкуватися як мiф. А те, що називають "мiфологiчним свiтоглядом" цiлком слушно можна iнтерпретувати через вираз: "розповiдаючий свiтогляд".

Стосовно аналiзу здатностi до мiркувань, поряд з iдеєю "пере­­­казу" iнодi висувають поняття "демонстрацiя". Але проведений американським фiлософом Хiларi Патнемом аналiз дозволив визначити, що "Можливою, пропозицiєю буде, що усi речi не можуть бути "вис­­­ловленi", а можуть бути лише "показаними". Однак проблема поля­­­гає у тому, що речi, якi "показанi" нам при поясненнях система­­­тичної суперечностi, можуть бути показанi лише за допомогою вис­­­ловлювання. Iдея про те, що iснують дискурсивнi думки, якi не мо­­­жуть бути "висловленi", є формалiстична хитрiсть, яку я не ро­­­зумiю"[2.-с.480]. Тому зупиняючись на переказi (текстах, тракта­­­тах), як на емпiрично наявному предметi аналiзу (принаймні у виглядi вимовленої iнформацiї) ми можемо лише вважати, що iснує дещо за висловленим, одночасно, вважаючи так ми не виходимо за межi вис­­­ловлювання.

Розглядаючи будь який міфологічний переказ як iснуючий сам по собi, без порiвняння його будь iз чим, ми помiтимо, що вiн само­­­достатнє синкретичне утворення зi своїм порядком та змiстом. Влас­­­не те, що ми називаємо "мiфологiчним свiтоглядом" є рiзнi перека­­­зи, якi не спiввiдносяться мiж собою, не впливають одне на одного, цiлком самодостатнi сюжетно. Мiфи, як i казки, що кожний iз нас слухав у дитинствi, iснують поряд i не заважають одне одному. Розглядаючи випадки, коли кiнематографи роблять спробу синтезувати казки не важко помiтити, що виникає або нова казка зi своїм унiкальним сюжетом, або хаос невдалого твору.

Використовуючи зазначений змiст поняття "переказ" для розгляду фiлософiї, в якостi окремого iсторичного типу свiтогляду, маємо пiдстави щоб зазначити, що тут перекази не iснують самi по собi. В фiлософiї вони, навпаки, спiвзалежнi та постiйно спiввiдносяться. Порiвняння, спiвставлення, визначення спiвзалежностей однiєї роз­­­повiдi по вiдношенню до другої є форма буття фiлософiї. Сама спе­­­цифiка фiлософського мислення, що визначається поняттям "реф­­­лексiя", складає безпосереднє спiвставлення переказу з переказом про переказ.

На вiдмiну вiд фiлософiї у релiгiях вiдношення мiж переказами має iншу форму - канонiзоване "святе письмо" складає еталон "Слова", з яким (i за змiстом, i за формою) повиннi бути узгод­­­женi усi iншi розповiдi. Толмуд, Бiблiя, Коран є лише переказ Сло­­­ва божого, який здiйснили довiренi Богу особи (пророки).

У свою чергу, науковий свiтогляд, вперше, пропонує вийти за межi переказiв. Подiляючи знання про свiт на факти, гiпотези i те­­­орiї, вiн вимагає порiвнювати перекази про свiт iз самим свiтом, а не розповiдями про нього. Тому, виключно, стосовно наукового пере­­­казу ми i маємо сприймати наведене вище зауваження Х.Патнема. У своїй вiдмiнностi вiд фiлософiї, мiфологiї та релiгiї, наука пре­­­тендує на можливiсть співвідношення переказу iз чимось зовнiшнiм щодо нього. За iнших умов не може йти навiть мови про iснування науки як чогось вiдмiнного вiд iнших свiтоглядних форм.

Конкретним виявом методологiчної вiдмiнностi фiлософського пе­­­реказу вiд наукового вважається дискурс. Нагадаємо, що дискурс (пiзньолат. вiд discursus - мiркування, аргумент) - теорети­­­ко-аналiтична процедура та метод наукового аналiзу з акцентуванням уваги на логiчних та понятiйних елементах i засобах аналiзу. Сь­­­огоднi дискурс вважається (Джефрi Александер, Ентонi Гiдденс) го­­­ловним шляхом взаємодоповнення рiзних пiдходiв, шкiл та традицiй в соцiальних науках. У дискурсi втiлюється специфiка соцiального пiзнання з його вiдмiннiстю вiд природничонаукового "пояснення". В ньому робиться наголос на формально-логiчнi мiркування, таким чи­­­ном, що у його фокусi знаходиться сам процес аналiзу, а не резуль­­­тати останнього.

Слiд визнати i наступну особливiсть дискурсу. Так, якщо для А.Ф.Лосєва [Див.:11] позитивне означення поняття "мiф" уявлялося принципово неадекватним i вiн систематично використовував лише не­­­гативну форму: "мiф це не...", то ми застосовуючи поняття "дис­­­курс" отримуємо пiдстави для визнання, що аутентичне (античному) тлумачення мiфу як переказу є найбiльш адекватна i точна форма йо­­­го визначення. Мiф як необмежений переказ є наслiдок безпосереднь­­­ої реалiзацiї стихiї чистого уявлення.

Бажання розчинитися у стихiї чистого уявлення подекуди пе­­­реслiдує кожну людину, що, на мою думку, є наслiдком усвiдомлення межi своїх можливостей, смертностi та неможливостi досягти абсо­­­лютних iдеалiв (краси взагалi, щастя, добра без зла, необмеженостi благ, здатностi бути кращим спортсменом завжди та т.п.). Таке усвiдомлення тимчасовостi власного буття, яке здобувається за до­­­помогою здатностi до континуально побудованого продуктивного уяв­­­лення, викликає вiдчуття страждання, а тому шукає порятунку в тих самих джерелах, у самозаспокоєннi безперервнiстю гри уявлень, тобто у самiй здатностi континуально уявляти.

Спiввiдносячи такий варiант гри продуктивної здатностi до уяв­­­лення з фiлософською рефлексiєю можемо запропонувати наступне тлу­­­мачення фiлософiї - це форма iнтелектуального експериментування з уявленням нескiнченого за допомогою занурення обмеженого у необме­­­жене. Здiйснюється така когнiтивна дiя через дискурсивний дiалог.

Рефлексiя (вiд лат. reflexio - обернутiсть до начал) - це, перш за все, спосiб фiлософських мiркувань, який полягає в постiйному врахуваннi наявностi самоусвiдомлення власного "Я".

Слiд нагадати, що на думку Св.Августина, Т.Кампанелли, Р.Декар­­­та рефлексiя - це самоусвiдомлення власного "Я", обов'язкове на­­­чало iстинного пiзнання; джерело знання про внутрiшнi дiї свiдо­­­мостi (Дж.Локк, Г.В.Лейбнiц); взаємне вiдображення одного в друго­­­му (Е.Гуссерль). Гегель, у свою чергу, розробив першу теорiю логiчної рефлексiї, пiд якою вiн розумiв спiввiдноснiсть кате­­­горiй.

Аналiз рiзноманiтних способiв фiлософських мiркувань дозволяє виводити ряд особливих рефлексивних понять: "рефлексивна множина" - множина, яка еквiвалентна власнiй пiдмножинi (наприклад, список усiх спискiв є також список, що являє собою пiдмножину всiх спискiв); "рефлексивнiсть" - вiдношення, коли кожний елемент мно­­­жини знаходиться у даному вiдношеннi до самого себе; "закон реф­­­лексивностi матерiальної iмплiкацiї" - теорема обчислення вислов­­­лювань "Якщо p, то р"; "рефлексивнiсть вiдношень висновкiв" ­­­згiдно з яким, кожний елемент множини знаходиться у заданому вiдношеннi до самого себе; "закон рефлексивностi рiвностi" - "A = A"; "рефлексивнiсть рiвностi" - аксiома обчислення предикатiв першого порядку, що визначає "Для кожного x, завжди х дорiвнює х"; "реконструктивна рефлексiя" - заснованi на усталених нормах i стандартах реконструкцiї дозволяють вiдкривати основоположення, якi призводять до змiни уявлень, що складали джерело цих норм i стандартiв.

У кожному з наведених варiантiв тлумачення поняття "рефлексiя" мова йде про здатнiсть "бути у вiдношеннi до самого себе". Саме цiєї властивостi ми не знаходимо у релятивiзма. Враховуючи дану обставину, спiвставляючи вказану нами нерефлексуючу (нефiлософсь­­­ку) сутнiсть релятивiзму з фiлософською проблематикою бiльшої час­­­тини його переказiв, ми отримуємо пiдставу для визнання реля­­­тивiзму принципом побудови "мiфу про фiлософiю", а не фiлософiї.

Стосовно висловлювання "переказ фiлософiї" навряд чи виникне заперечення у бiльшостi людей, що називають себе фiлософами, оскiльки з власного досвiду вони можуть навести безлiч прикладiв переказу фiлософiї без самої фiлософiї. А стосовно висловлювання "мiф про фiлософiю" можуть виникнути рiзноманiтнi iнспiрацiї. Найперша з них, скорiше за все, повинна бути присвячена наступним питанням: "Хто був першим фiлософом?" i "Коли виникла фiло­­­софiя?".

Відповідаючи на цi питання з урахуванням наведених розмежувань переказiв, ми можемо побудувати цiлком ймовiрну гiпотезу, що пер­­­шим фiлософом була людина, яка спромоглася виголосити ПОРЯД двi наступнi тези: "Я, знаю, що я - нiчого не знаю!" i "Пiзнай само­­­го себе!". Рефлексивна самоорiєнтацiя людини, що поставила цi те­­­зи поряд самочевидна. Як безпосереднiй наслiдок дотримання виголо­­­шених Сократом тез ми маємо розглядати його знаменитi дiалоги з мислителями, поетами, громадянами i самим собою. Цi тези постiйно орiєнтованi на припинення найцiкавiшого переказу iронiчним питан­­­ням.

Тому стосовно появи фiлософiї, маємо зазначити, що до Сократа може вже й була фiлософiя, але не було фiлософiв. Фiлософiя досок­­­ратикiв - це явище культури, яка вибудовувалася через дiалог мис­­­лителiв (а не фiлософiв), що став джерелом появи фiлософiв. Так, першi рефлексивнi питання постали вже в апорiях Зенона, але вони безпосередньо не перетворилися у повноцiнну фiлософську рефлексiю, а стали пiдставою для софiстичних переказiв (мiфiв) про парадокси. Лише з критики мудростi софiстiв починають виростати першi фiлосо­­­фи - Сократ та його учнi. Зазначимо, що розгляд можливих пропо­­­зицiй звернутися до прикладiв "фiлософiї" Сходу ми залишимо на iнший раз, оскiльки тут може виникнути багато варiантнiв, а серед них найвiрогiднiшим буде варiант, який обґрунтовуватиме, що схiдної фiлософiї ще нiколи не було, а були лише вчення - перека­­­зи, якi спиралися на певнi догми (релiгiя), або перекази, що iсну­­­ють самi по собi та нiчим не обмеженi (мiфологiя).

Розглядаючи елементарний комунiкативний процес, можна визнати, що, скорiше за все, структура судження (синтаксис) формує зв'язок уявлень, а сенс та змiст розкриваються через чуттєво оформленi асоцiативнi переживання. Тому сенс одного висловлювання для рiзних людей буває рiзним. Тобто, синтаксис дає послiдовностi, передаєть­­­ся повторюванiстю, а семантика - сенс, який людина розкриває для себе за допомогою власного досвiду. Саме вiдмiннiсть сенсу одного переказу для рiзних людей, скорiше за все, фiлософи намагаються зняти за допомогою рефлексивного мiркування, вiд якого вимагається зупинити безмежнiсть можливих асоцiацiй. Такої зупинки семантичної плинностi не досягнути впровадженням одних лише синтаксичних пра­­­вил. Практично це здiйснюється впровадженням аксiом, основополо­­­жень, якi пiдвладнi правилам синтаксису, але розкривають себе вик­­­лючно за допомогою семантичної однозначностi, що умоспоглядається, стає нiбито "оче-видною" (видною очами). Якщо очевиднiсть для рiзних суб'єктiв дискурсу не наявна в однозначнiй формi, тодi цi суб'єкти нiколи не знайдуть спiльної мови, нiколи не зрозумiють одне одного. Однак, хоча очевиднiсть i може створюватися, нiби-то, за допомогою мови (теза Х.Патнема) її змiстовна складова за межами мовлення, в умоспогляданнi. Тому, якщо мовлене у завершенiй реф­­­лексiї постає у вiдношення до феномену поза-мовленого, треба вести розмову про переказ, що якось вiдноситься до зовнiшнього щодо нь­­­ого. Зупинившись на умоспогляданнi аксiом як можливому варiантi представництва зовнiшнього стосовно вимовленого можна висунути гiпотезу, що визнає експериментальну технiку, рiзноманiтнi технiчнi засоби емпiричного дослiдження, тiєю однозначною констан­­­тою, яка дозволяє людини вступати у дiалог iз природою, поро­­­зумiтися з нею. Тобто технiку можна розглянути як замiнювач мови. У свою чергу, в фiлософiї, яка, за нашим визначенням, є переказ про перекази, формується пост-фiлософське вiдношення переказу до iсну­­­ючого за його межами. Це вiдношення i складає основу наукового свiтобачення. А першим науковцем, за такого визначення, слiд виз­­­нати творця першої системи аксiом - Евклiда. У даному випадку ми погоджуємося з думкою Альберта Енштейна, що висловив наступне: "Розвиток захiдної науки засновано на двох великих досягненнях: на вiдкриттi грецькими фiлософами формальної логiчної системи (в Евклiдовiй геометрiї) та на вiдкриттi можливостi виявляти система­­­тичним експериментуванням каузальних зв'язкiв (Ренесанс). Ми не маємо, з моєї точки зору, дивуватися тому, що такi вiдкриття не було зроблено китайськими мудрецями. Дивуватися потрiбно тому, що цi вiдкриття взагалi було зроблено." [Цитується за:12.-p.15].

У зв'язку з iснуванням вiдмiнностей у тлумаченнi процедури ре­­­конструкцiї рiзними авторами ("рацiональна реконструкцiя" - Лака­­­тос; "реконструктивна рефлексiя" - Гудмен; "деконструкцiя" ­­­Деррiда) виникає потреба в здiйсненнi деяких пояснень.

Це важливо тому, що виявлення нерефлексивної природи реля­­­тивiзму виникає саме при використаннi поняття "реконструктивна рефлексiя". Тобто, використовуючи таку рефлексiю ми робимо зро­­­зумiлим, що релятивiзм являє собою фрагмент незавершеної (не­­­послiдовної) рефлексiї в формi зовнiшньої за змiстом розповiдi про неї.

Поняття "реконструкцiя" безпосередньо пов'язане з логiко-мето­­­дологiчною процедурою - редукцiя, яка полягає у зведеннi одного явища до iншого з метою спрощення. До редукцiї вдаються постiйно, коли здiйснюють абстрагування вiд багатьох властивостей i вiдно­­­шень об'єкта до декiлькох, зводячи умови дiї того чи iншого закону до стандартної ситуацiї. Особливо часто редукцiю використовують в процесi доведення, зокрема при спростуваннi шляхом доведення до абсурду. Одним iз варiантiв редукцiї є зведення до першоначала (лат. reducere - повернення), яке здiйснюється за допомогою вiдтворення (re...constructio - вiдбудова) з простих елементiв форм та систем рiзних варiацiй складних i навпаки. Тому реконс­­­трукцiя у своєму спрощеному (механiчному) варiантi виглядає як вiдбудова цiлiсного вигляду мiста чи будiвлi (археологами) за рештками, описами окремих елементiв, що збереглися.

За свiдчення Ж.Деррiди "деконструкцiя почалася з деконструкцiї логоцентризму, деконструкцiї фоноцентризму, зi спроби вилучити з досвiду думки панування лiнгвiстичного моделювання" [13.-с.154]. У своїх роз'ясненнях росiйському колезi з Москви В.Подорозi, Ж.Деррiда зазначає "Звичайно деконструкцiю зображують як те, що заперечує можливiсть iснування дечого зовнiшнього по вiдношенню до мови, як засiб включення усього в мову... Це досить глибоке i, я вважаю, iдеологiчно i полiтично мотивоване нерозумiння - подавати деконструкцiю прямою протилежнiстю тому, чим вона у дiйсностi є"[13.-с.153-154]. Отже, деконструкцiя, по сутi справи, являє со­­­бою варiант рефлексiї та реконструкцiї через редукцiю до начал досвiду думки де відсутнє &q .....

Страницы: [1] | 2 |




 




 

Записник:
Вибранних робіт  

На данній час, в нашій базі:
Реферати: 5481
Розділи по алфавіту:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Ключеві слова: Проблема реконструкції наукового знання | Реферат

РефератБанк © 2019 - Банк рефератів, дипломні, курсові роботи - безкоштовно.
https://tokyozakka.com.ua

oncesearch.com

http://www.yujin.com.ua