Головна   Додати в закладки Професійне та народне мистецтво | Реферат


Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info | Реферат банк.
 Пошук: 

 

 




Професійне та народне мистецтво - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Культура
Розмір файла: 46 Kb
Кількість завантажень:
94
Кількість переглядів:
4139
Описання роботи: Реферат на тему Професійне та народне мистецтво
Дивитись
Завантажити


Зміст

Вступ.

1. Народне мистецтво

2. Професійне мистецтво

2.1 Архітектура

2.2 Скульптура

2.3 Живопис

2.4 Музика

2.5 Хореографія

2.6 Театр

2.7 Кінематограф

2.8 Література

Висновки

Список використаної літератури

1 Народне мистецтво

Мистецтво як феномен людської свідомості єдине у своїй всезагальності. Етнічне, національне і загальнолюдське становлять його сутнісну основу, відбивають історію та характер зв"язку спільності людей і типи їх художньої самосвідомості.

Етнічне - це те, що пов"язане з належністю до певного народу. У нинішній час увага до етносу, етнічних ознак в народонаселенні планети надзвичайно велика, оскільки нових форм набуває рівень міжетнічних відносин. Конфліктні ситуації і спалахи суперечностей, що час від часу виникають на міжетнічній основі, змушують людство спільними зусиллями шукати шляхи взаємоприйнятих рішень як локальних, так і глобальних проблем, аби зберегти наявне і створити умови для подальшого примноження цінностей загальнолюдської культури.

Отже, в епіцентрі уваги до етносу, що є фундаментальною клітиною в аналізі таких спільностей, як плем"я, народність, нація, виявився не лише зміст цього поняття, а й діалектичність переходу до більш загальних категорій – міжетнічних, міжнаціональних зв"язків у загальнолюдській єдності.

Кожен етнос і кожна нація в загальносвітовомулюдському потоці творення життя у притаманних їм формах і особливостях мають своє призначення. Тому й не послаблюється загальний інтерес до етносу, зумовленого мовними, природженими особливостями, набутим нормативним досвідом і психологією звичаїв, традицій, а також породженим у їхньому лоні естетичним та художнім світовідношенням.

З одного боку, в етносі як замкненій в собі одиничності вбачається цілісність, з іншого – у ньому наявний типологізм, взаємовімінності. Серед багатьох властивостей, притаманних різним спільностям, слід назвати передусім диференціюючі,що характеризуються стійкістю. Саме вона, стійкість, а також тенденція до витривалості за будь-яких несприятливих умов, асимілятивних впливів, нищівних бур і війн є сутнісною основою етносу. До того ж стійкість не лише у розумінні протиставлення утискам, вироблення своєрідного етнічного «інстинкту» самозбереження природних родових ознак, мови, традицій, народних джерел художнього світосприйняття, моральних звичаїв, любові до рідної землі. А стійкість (що є не найголовнішим) у розумінні здатності етносу вбирати в себе і перетворювати в неповторну цінність органічний сплав естетичного досвіду своїх поколінь й інших племен, націй, народів.

Мистецтву притаманна неодмінна якість – нести в собі конкретне вираження художнього генія, художніх прагнень народу. Воно також обов"язково має відповідний культурно-історичний ґрунт, на якому завдяки зусиллям творців проростають зерна нових надбань і досягнень. етнічне не уникає взаємодії з ним, бо не є чимось ту філософічність вселюдського, яку можна охарактеризувати як начало буття в мистецтві. Цінність і показовість етнічного для мистецтва полягає в тому, що воно становить органічну цілісність засвоєних монолітів, які прийшли шліфування часом, усе більше набираючи виразності у своїй самородності. Досвід усної народної творчості в широкому спектрі видів і жанрів, що нерідко паралельно йдуть з видами і жанрами професійного мистецтва, найкращим чином підтверджує цю думку. Водночас враховуючи те, що кожен народ так чи інакше був включений у загальносвітову систему фольклоро- і міфотворення, то саме цей феномен духовно-естетичного синкретизму послужить одним з найпереконливіших підтверджень того, як етнічне, перебуваючи в постійному русі і навіть змінам, зберігає себе в контексті загальнолюдських спільнот. Етнічне і фольклор настільки ж наближені, наскільки й потенційно різні в константах неповторного – того,що є колективною творчістю групи людей в мові, одязі, звичаях, обрядовості тощо, не кажучи вже про пряме чи опосередковане перенесення народного художнього світосприймання в ужиткове мистецтво архітектуру, в ритуал святковості.

Як правило, звертається увага на спільність естетичних побутово-практичних функцій, особливо у сфері художніх промислів. Етнічний момент у художній промислах (гончарство, ткацтво, художня обробка металу і дерева тощо) допомагає виокремити саме те що вони пов’язані з стійкістю і своєрідністю, завдяки яким новим поколінням передаються у спадок та розуміння знаковості (орнамент на посуді, рушниках, одязі та ін.)

На території України, всупереч стихіям і віддаленості часу, зберігаються неоціненні пам’ятки історії, здатні утримувати в собі інформацію етногенезу культури. В них закарбовані найбільш вірогідні уявлення про естетичні уподобання, ієрархічні відносини роду, про ошатний одяг знатних осіб. Звертає на себе увагу величезна насиченість інформативністю у справі вивчення не лише етнічних процесів, а й художніх навичок, з міфологічною світоглядністю. Зіставлення фольклорних зображень, що йдуть з глибин народного уміння в їх стійкості їхніх значень дає підстави зробити висновок про факт синтезу фольклорних традицій з мотивами міфології.

Прадавня міфологічна культура на території України, яка увібрала ознаки перехрестя і міжетнічні впливи культур, виявилася настільки стійкою, що її риси не втратили своєї сугестивної сили, чуттєвості язичницьких символів і краси. Міфологізація українського фольклору очевидна, хоч, звичайно, вона потребує спеціальних етнолінгвістичних, етнологічних, археологічних та інших досліджень. Орнаменти в кольорах і знаках, зображення символи побутово-ритуального, обрядово-часового змісту, образи усної поетичної творчості є надбання не тільки трансформаційного бачення у фольклорі, а й міфологічного та естетично-художнього осмислення їх.

У загальній системі культурно-естетичних відносин українські міфологія і фольклор безпосередньо пов’язані з глибинністю історії і народного життя. Вони стали системою світогляду і уяви, фантастичного і реального, косметології і земного буття. Міфологія і фольклор мають спільні корені, що пов’язані їхньою давниною, світоглядністю, автохтонними етнічними особливостями. Овіяні красою народної поезії та пам’яті, вони утримують нашарування близьких і далеких у часі етносів і культур.

Праці О. Потебні, І. Нечуй-Левицького, І. Огієнка, В. Петрова, сучасних дослідників допомагають скласти чітке уявлення про міфологію, яка має безпосереднє відношення до наукових розвідок видатного українського письменника І. Нечуй-Левицького, за словами якого міфологія – «всебічне око України», сучасний дослідник О. Мишанич вказує на те, що це одна з ланок загальнослов’янської і світової міфологій. Корінням своїм, за словами вченого, вона сягає у сиву давнину, в далекі доісторичні і дохристиянські часи. В основі українських міфів, як і міфів більшості народів, лежать анімалізм та одухотворення природних явищ – земних і космічних, віра в їхню могутню чарівну силу.

Дві тенденції – етнічне і загальнолюдське у мистецтві – добре визначилися у ХХ ст. своїм взаємозв’язком. Увага кожної нації і кожного народу до самовираження несе в собі досить інтенсивний заряд творчості.

Національне – це категорія, яка більше характеризує певні правові та державотворчі відносини. Вона пов’язана з суб’єктами усвідомленням і діями. В етнічному має місце певний детермінізм належності до власного етносу, історії, звичаїв. Етнічне має давнішу історію, ніж національне, яке розвивалося на своїй основі і пов’язане з етногенезом усієї культури. Національне – це відповідна форма прояву етнічного, що орієнтоване до певних цивілізаційних еволюційних процесів. Отже, за своїм історичним обсягом етнічне ширше за національне. Лише на досить розвиненій основі, що виявила себе в повному обсязі, може з’явитися національна культура.

Всезагальне – це і є вселюдське у мистецтві, здатному охопити широкий світ життя, переходячи будь-які кордони, перемагаючи час і простір у своєму бутті. Наскільки важливими залишаються ті національні основи чи етнічні ознаки, без яких мистецтво не здатне сформуватись у власну неповторну самобутність, настільки ж воно стає привабливим з точки зору присутності в ньому непересічного, абсолютної духовної цінності. За певних історичних умов етнічне стає навіть більш прихованим як конкретність якогось явища, зберігає в собі заряд загальнолюдських духовних устремлінь, які мають спільність у прочитанні і сприйнятті, забарвлених особливим колоритом відчуття і пізнання. Якби не було у мистецтва саме цієї здатності були у своїй іманентності якості загальнодоступним, то багато з творів, що увібрали в себе естетичний досвід різних часів і етносів, просто залишились би недосяжними для їх розуміння і сприйняття.

Етнічне, національне та загальнолюдське в мистецтві співвідносяться між собою і в тому, як використовуються художньо-мовні засоби. Адже кожне нове художнє відкриття, для того щоб стати справжнім надбанням, повинне виявитися саме тим, яке несе в собі суттєвий елемент загальнолюдського. Є закони в мистецтві, вихід за які порушує саму його сутність і структуру. Навіть загальна технологія побудови твору, маючи абстраговані спільні властивості, може використовуватись творцем чітко вираженими етнічною і національною ознаками щодо змісту, стильових особливостей, традицій світосприйняття культурних цінностей. Зароджуючись на власній етнічно-базисній основі, мистецтво як єдине і цілісне явище у структурі духовного поступу людства незмінно зазнавало впливу міжетнічних зв’язків і міграційного руху. В своїй парагенетичній передумові, еволюційності розвитку художньо-метафоричного світосприймання мистецтво незмінно зберігає в собі елемент загальнолюдського.

2 Професійне мистецтво

2.1 Архітектура

Архітектура, чи зодчество, - мистецтво створення споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людини.

Водночас зведення будівель має відповідати духовним потребам людства, впливати на його естетичний смак.

Слід зазначити, що архітектура формує ансамблі будинків, проспекти, вулиці, майдани міст, садово-паркові комплекси. В мистецтві архітектури виділяють три основні роди:

- об’ємних споруд (житлові, громадські та промислові будівлі);

- ландшафтна (пов’язані із створенням садово-паркового комплексу);

- містобудівництво (планування нових міст, а також реставрація та оновлення старих районів).

В архітектурному образі виявляються як індивідуальні особливості стилю митця, його світосприйняття та світовідчуття, так і специфіка розвитку конкретного історичного періоду.

Визначаючи особливості архітектури, М.В. Ломоносов підкреслював, що цей вид мистецтва споруджує будівлі для мешкання зручні, для зору прекрасні, для довгочасу міцні.

Перші свідчення про витоки мистецтва архітектури доходять до нас з глибини століть. У доісторичний період починають виникати примітивні житлові будівлі – землянки, курені, общинні та пальові будівлі, культові споруди, які згодом удосконалювалися. Так поступово розпочинається процес накопичення досвіду будівництва і водночас активізується художнє начало.

Як вид мистецтва архітектура починає формуватися у давніх культурах Месопотамії, Єгипту, Вавилону, Персії, Індії, Китаю. Вона безпосередньо була пов’язана з розвитком рабовласництва. Майже всі споруди цих країн – піраміди, храми, зик урати, ступи, палаци – були збудовані для того, щоб славити могутність богів та правителів, і вражали своєю величність, розмірами та масштабністю.

Саме архітектура давнього світу заклала фундамент для подальшого розвитку цього виду мистецтва і зумовила виникнення архітектурного напряму – історично сформованої сукупності художніх засобів та прийомів, - що був тісно пов"язаний із своїм часом, соціально-політичною ситуацією і визначив об’ємно-просторову організацію споруд, пропозицій, форми, декору.

Візантійська архітектура виникла після 330 р. н.е. значний вплив на її розвиток мала культура античності, основні принципи якої знайшли своє втілення у найяскравіших взірцях архітектурного мистецтва Візантії. Це храм св. Софії (532-537) у Константинополі, при споруджені якого використовували різнокольоровий мармур і майоліку; Сан-Вітале (526-547); значна кількість соборів-базилік і палаців.

Яскравою сторінкою у мистецтві архітектури є історія давньоруського зодчества ХІ ст., яке цікаве передусім своїм культовими спорудами: храмами та монастирями, серед яких особливої уваги заслуговує всесвітньовідомий Софійський собор. Багато прикрашений всередині мозаїчним панно Марії Оранти та фресковим живописом, він є пам’яткою візантійської архітектурної традиції. У цей саме період йде спорудження Печерського монастиря, а згодом Михайлівського золото верхового собору (1108-1113), які мали значний вплив на подальший розвиток архітектурного мистецтва в Київській Русі.

Середньовічна архітектура пов’язана з розвитком феодального ладу утвердженням влади релігії. Готичний стиль (варварський) виникає у ХХІ ст. готичний стиль поширений у багатьох країнах Західної Європи, а його яскравим взірцем вважається Рейнський собор (Франція).

Ренесанс (відродження) – новий напрям у розвитку мистецтва архітектури. Архітектурний Ренесанс був репрезентований передусім такими видатними митцями, як Філіппов Брунеллескі (капела Пацці), Мікеланджело Буонарроті (гробниця папи Юлія ІІ) та Андре Палладіо.

Бароко (перлина чудернацької форми)сприяв установленню і підтримці абсолютизму (Версальський палац у передмісті Парижа) та влади католицької релігії.

Яскравим представником бароко у російській архітектурі був В. Растреллі – автор Зимового палацу у Петербурзі, Єкатерининського палацу в Царському Селі та ін. Цей напрям виявився у культурі і мистецтві України і стимулював виникнення явища «українського бароко». Його блискучими взірцями стали Андріївська церква у Києві, собор Різдва у Козельці, собор Юра, костьол домініканців – обидва у Львові, а також Маріїнський (Царський) та Кловський палаци у Києві, палац К. Розумовського в Батурині.

У другій половині ХVІІ ст. розпочинається класицизм, якому притаманні раціоналізм, тяжіння до завершених гармонійних форм, монументальність, зрівноваженість композицій. Успішно працював у межах класицизму архітектури А. Мезенський, який створив церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, та В. Беретті, за проектами якого були зведені університет та інститут шляхетних дівчат у Києві.

Модерн (сучасний, новий) виникає як архітектурний напрям на зламі ХІХ-ХХ ст. яскравим взірцем модерну вважаються школа мистецтв у Глазго, особняк Рябушинського та Ярославський вокзал у Москві, будинок Міла у Барселоні. У Києві у стилі модерн створені будинок Держбанку (О.Кобелєв, О.Вербицький), «будинок Городецького», Бессарабський критик ринок

Архітектурне мистецтво ХХ ст. у країнах СНД представлено університетом на Воробйових горах та Київським вокзалом у Москві, Палацом спорту у Санки-Петербурзі, Будинком торгівлі у Ташкенті, сучасними житловими будинками та офісами тощо. Сучасна українська архітектура асоціюється з палацом «Україна», Палацом спорту, Українським Домом, Будинком художника, Будинком кіно, аеропортом «Бориспіль» та ін.

2.2 Скульптура

Скульптура, чи ваяння (висікання, вирізання), - вид мистецтва, пов"язаний зі створенням об"ємних художніх форм у реальному просторі. Саме тому скульптор спирається на практику пластики та моделювання, які необхідні йому для відтворення об’ємності фігури чи предмета. Мистецтво скульптури вибирає своїм об’єктом переважно людину, іноді – тварину (тоді виникає анімалістичний жанр) і значно рідше – натюрморт чи пейзаж. Виділяють два основних роди скульптурного мистецтва:

1. Кругла скульптура – це тривимірний об’ємний витвір, що зумовлює необхідність дотримання реальних пропорцій зображуваного і містить такі різновиди: статую, групу статуй, бюст тощо;

2. рельєф – рід скульптурного мистецтва, що розташовує об’ємне зображення на лінії, перпендикулярній до площини (барельєф, горельєф, заглиблений рельєф).

За своїм змістом та функціями скульптура поділяється на монументальну (пам’ятники, статуї, рельєфи), станкову, декоративну (оформлення будівель, парків, вулиць, майданів).

Під час створення скульптурного образу необхідно враховувати матеріал і техніку виконання, освітлення, яке підкреслювало б пластичні якості скульптури, а також ритмічну композицію твору, що може бути статичною і динамічною. Отже, скульптуру слід дотримуватися всіх цих моментів для досягнення художньої виразності та емоційної насиченості свого творіння.

Всесвітньо відомі шедеври давньоєгипетської скульптури – статуя переписувача Каї і портрет цариці Нефертіті, а також рельєфні зображення скульптурного мистецтва Вавилону та Ассирії. Скульптури Стародавньої Греції, серед яких передусім слід згадати роблять як героїв міфів – статуї Афіни та Зевса, Афродіти, так і звичайних людей – статуя Дискобола, «Дорифор» та «Діадумен».

Надзвичайне піднесення мистецтва скульптури пов’язане з італійським Відродженням. Скульптурні твори Донетелло – статуї пророка та полководця Гаттамелати – і особливо роботи Мікеланджело Буонарроті «Вакх», «Давид», «П’єта» - є шедеврами світової скульптури. Творчість Мікеланджело – блискучий приклад синтезу архітектури, скульптури та живопису, яскравим взірцем якого була гробниця сім"ї Медічі.

В ХVІ-ХVІІ ст. виникає напрям бароко для якого притаманне зовнішнє вираження людської пристрасті, що знайшло своє втілення у творчості Дж. Берніні, зокрема в його відомих роботах – статуї «Давид» та фонтані «Чотирьох рік». В ХVІІІ ст. набуває поширення класицизм, йому притаманні раціоналістичне начало, суворість і витриманість форм. Відомими представниками цього напряму були Ж.А.Гудон (статуя Вольтера) і Е. Фальконет (пам’ятник Петру І «Мідний вершник»).

Початок ХХ ст. пов"язаний зі становленням творчості українського митця Івана Кавалерідзе, талант якого розкрився як у мистецтві скульптури – пам’ятники княгині Ользі, Г.Сковороді, Т.Шевченку, Артему; погруддя Б.Хмельницького, О.Пушкіна, М.Гоголя; кілька портретів Ф.Шаляпіна, так і у мистецтві кіно.

Важливою подією у житті Києва було спорудження багатофігурної композиції з бронзи – «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам, розстріляним фашистами у Бабиному Яру» (М.Лисенко, О.Вітрик, В.Сухенко).

2.3 Живопис

Живопис – вид образотворчого мистецтва, специфічною особливістю якого є відтворення художніх образів на площині.

1. Відображаючи на полотні навколишній світ, художник виражає своє ставлення до нього, що дає підстави мистецтвознавцям і визначити манеру і стиль живописця і оперувати поняттями «світовідчуття митця», «колористична палітура» та ін.

Існує значна кількість різновидів техніки живопису:

1. Фреска – живопис водяними фарбами по вологій штукатурці. Цедуже складний вид живописної техніки, оскільки він передбачає швидкість малювання і високий професіоналізм митця.

2. Мозаїка – різновид живопису, який ґрунтується на своєрідному принципі «моделювання» з шматочків природного каменю чи кольорового скла – смальти, що скріплюються між собою за допомогою в’язкої сполуки.

3. Олійний розпис – різновид живопису, який активно спирається на принцип «багатошаровості», що дає змогу створити фактурність зображення. Він набув значного поширення на межі ХІV-ХV ст.

4. Тампера – різновид живопису, назва якого походить від назви фарби. Основу фарби складає яєчний жовток. В основному цю технологію використовували іконописці, малюючи на спеціально заґрунтованих дошках.

5. Акварель – різновид живописного мистецтва, яке використовує водяні фарби. Спеціально особливістю акварелі є її здатність до «кольорової асиміляції». Акварельна технологія передбачає малювання на папері, який може бути сухих і вологих.

6. Пастель – це малюнок, виконаний кольоровою крейдою. Як і акварельний живопис, пастель часто ототожнюють з графікою.

Витоки мистецтва живопису сягають у глибину століть – у доісторичний період людської цивілізації. Вони пов’язані з так званим печерним розписом, зразки якого були знайдено у печерах Ласко та Кастільо (Франція), а також з кольоровими зображеннями тварин на скелях Скандинавії, плато Тассилі (Африка), капової печери (Урал). Саме з цих нескельних малюнків і починається формування жанрово-родової специфіки майбутнього мистецтва живопису. Нову добу у розвитку мистецтва живопису пов’язують з ХІV-ХVІ ст., які принесли з собою нові теми, нові форми, нові художні образи. Творчі пошуки митців цього періоду стимулювала активна спадщина, і вони намагалися відновити у своїх творах її основні принципи. Саме тому мистецтво цього періоду, батьківщиною якого стала Італія, отримує назву Ренесанс – Відродження.

Відродження можна назвати мистецтвом видатних персоналій, імена яких говорять самі за себе: Джорджоне (1487-1576), Тінторетто (1518-1594), Тіціан (1487-1576). Та слава італійського Ренесансу безпосередньо пов’язана з іменем його титанів: Рафаеля Санті (1483-1520), що створив «Сікстинську мадонну», «Портрет папи Юлія ІІ» та «Автопортрет», і Мікеланджело Буонарроті – автора фресок Сікстинської капели: «Сотворіння Адама» і «Страшний суд»та ін. Також серед геніїв Відродження, який вважається «постаттю поза конкуренцією» - Леонардо да Вінчі видатного живописця, вченого, філософа.

Мистецтво живопису кінця ХІV-ХVІІІ ст. розвивалося у межах трьох основних напрямків: бароко, рококо та класицизму.

ХІХ ст. у мистецтві живопису пов’язане з виникненням надзвичайно цікавого напряму, що отримує назву імпресіонізм (враження). Мистецтво імпресіонізму підготувало фундамент для подальшого розвитку живопису кінця ХІХ ст., зокрема напряму постімпресіонізму, представниками якого були Ван Гог (1853-1890), Сезанн (1839-1906), Гоген (1848-1903).

Культура ХХ ст. пов’язані з виникненням феномена модернізму (сучасний, новітній). Модернізм – це художньо-естетична система, що складається на початку ХХ ст. і об’єднує художників, які знаходилися на позиціях нереалістичної методології: фонізм (А.Матісс, Р.Дюфі), кубізм (Ж.Брак, Ф.Леже, П.Пікассо), експресіонізм (Е.Мунк, Е. Нольде, Ж.Руо), сюрреалізм (С.Далі, Р.Магрітт).

Процеси, які впродовж ХХ ст. відбувалися у мистецтві живопису україни, пов’язані з художніми пошуками його провідних представників: В.Касіяна, М.Глущенка, М.Дерегуса, В.Зарецького та ін. Тенденції живописному мистецтві україни свідчить про те, що сучасні художники (Т.Сільваші, В.Будніков, О.Животков та ін.) активно працюють у різних напрямах і, спираючись на досвід зробленого, йдуть своїм творчим шляхом, який відповідає їхньому світовідчуттю. Це є яскравим доказом того, що «зв"язок часів у живописі» не переривається.

2.4 Музика

Музика – вид мистецтва, художні образи якого створюються завдяки звукам.

Музичний образ позбавлений смислової конкретності слова та візуальної природи архітектурного, скульптурного, живописного, хореографічного, театрального та кінематографічного мистецтв. Як і інші види мистецтва, музика має свою жанрово-родову специфіку. Виділяють два її основні роди: вокальна (романс, кантата, ораторія, опера, пісня) та інструментальна (камерна, соната, сюїта, прелюдія, ноктюрн, варіація, симфонічна, симфонія, симфонічна фантазія, концерт).

Основою музичної образності є інтонація і звук, а засобами виразності – мелодія, гармонія, ритм, композиція тощо. На відміну від живопису та скульптури у мистецтві музики важливе місце посідає зв"язок між композитором і виконавцем.

ХVІІ-ХVІІІ ст. в історії музики можна назвати «музичним Ренесансом», який виявився у багатьох країнах Західної Європи і представлений іменами А.Скарлетті – Італія; Ж.Б.Люллі – Франція; Г.Переселла – Англія; К.В.Глюка – Австрія; Г.Ф.Генделя – Німеччина.

В ХVІІІ - ХІХ ст. доби Відродження створює свої геніальні прелюдії, фуги, токати, сюїти, концерти великий німецький композитор Й.С.Бах (1685-1750).

Яскравою сторінкою в історії музики, безпосередньо, є творчість П.І.Чайковського, який працював у всіх родах і жанрах цього виду мистецтва. Його музика відтворила дивний, фантастичний і загадковий світ казок Ш.Перро та Гофмана, кожен з героїв яких мав свою музичну характеристику. Водночас особливе місце у творчому доробку П.І.Чайковського посідає камерна.

Балети «Лебедине озеро», «Спляча красуня» та «Лускунчик», пов’язані з різними періодами його творчості, належать до різних жанрів, але і вони складають певний цикл, що має спільну тематичну основу, яка ґрунтується на провідній ідеї моральної свідомості – категорії добра. Загальна картина розвитку музичного мистецтва ХІХ ст. не була б повною та об’єктивною, якби не було згадано про творчість українських композиторів – С.С.Гулака-Артемовського – автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм» та М.В.Лисенка.

Широке визнання вокального мистецтва України за кордоном пов’язане з творчістю провідних українських співаків – С.Крушельницької, О.Петрусенко, Б.Гмирі, М.Литвиненко-Вольгемут, М.Гришка, Д.Гнатенко, Є.Мірошниченко, А.Кочерги, О.Басистюк та ін.

Починаючи з 30-х років ХХ ст. мистецтво музики значною мірою збагачує виражальні засоби кінематографа. Так, деякі кіномитці вводили у структуру своїх фільмів фрагменти з класичних музичних творів, деякі – безпосередньо співпрацювати з композиторами, котрі писали музику під конкретну кінострічку.

2.5 Хореографія

Хореографія інтерпретується як танцювальне мистецтво взагалі. Хореографічне мистецтво – це дуже об’ємне поняття, яке містить балет, мистецтво народного сучасного танцю.

Хореографія сформувала цілу систему специфічних засобів і прийомів, свою художньо виразну мову, за допомогою чого створюється хореографічний образ, який виникає з музично-ритмічних рухів. Він має умовно-узагальнений характер і розкриває внутрішній стан і духовний світ людини. Основу хореографічного образу складає рух, який безпосередньо пов"язаний з ритмом. При аналізі музичного йшлося про існування важливого зв’язку композитор – виконавець. У хореографії цей зв"язок значно ускладнюється, адже між композитором і виконавцем з з’являється постать хореографа.

Середньовіччя накладає на хореографічне мистецтво табу – заборону, хоча народний танець, незважаючи на будь-які перешкоди, продовжує свій розвиток (ця ситуація певною мірою стала основою для відомого роману В.Гюго «Собор Паризької Богоматері»). Процес відновлення мистецтва хореографії пов"язаний з добою Відродження, але справжній його розвій починається ХVІІ ст., коли у Франції було створено Королівську академію танцю (1661).

Засновником класичного балетного мистецтва був французький балетмейстер Ж.Ж.Новерр, який відстоював ідею синтезу між танцем і музикою.

Плідно працювали у Росії західні балетмейстери Ш.Дідло (1767-1837), який поставив багато різножанрових вистав і виховав таких зірок балетного мистецтва, як А.Істоміна і Є.Телешова, та А.Сен-Леон.

Подальший розвиток балету відбувається у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. і пов"язаний передусім з іменем М.Петіпа, який здійснив новаторські балетні установи. Новий етап у розвитку балету пов"язаний з іменем О.Горького (1871-1924) – постановника балетів «Дон Кіхот» та «Саламбо».

Розквіт мистецтва балету другої половини ХХ ст. пов"язаний з іменем Г.Уланової, О.Лепешинської, Ю.Григоровича, М.Плисецької, Є.Максимової та ін. Сьогодні розвиток балетного мистецтва україни безпосередньо асоціюється з творчістю А.Шекери, В.Ковтуна, Т.Таякіної, В.Писарева та ін.

Отже, мистецтво хореографії постійно розвивається і видозмінюється, адже мова пластики, мова танцю, якою володіють її провідні митці, завжди привертатиме увагу і викликатиме захоплення у глядачів усього світу.

2.6 Театр

Театр (місце для видовищ, видовище) – це вид мистецтва, що образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.

Мистецтво театру цілком слушно вважається колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості у театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п’ять осіб: драматург – режисер – художник – композитор – актор. Велика відповідальність при його створенні покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Зв’язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Театр має свої родові модифікації: театр ляльок, драматичний, опери та балету оперети, дитячий, театр пантоміми.

Витоки мистецтва театру пов’язані з давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини. Ці обрядово-ритуальні дії набули поширення у часи Стародавнього Єгипту і були пов’язані з культом бога Осіріса. Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умовний характер і являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва був пов"язаний з іменами трьох поетів-трагіків: Есхіла, Софокла, Евріпіда. Мистецтво середньовічного театру було представлене літургійною драмою, містеріями, мораліте, фарсом.

Справжній розвій мистецтва театру ХVІ ст. пов"язаний з творчістю Уїльяма Шекспіра (1564-1616), з його трагедіями «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Ромео і Джульєтта» і комедійними п’єсами «Дванадцята ніч» та ін. Фактично, починаючи з цього періоду, відбувається процес створення постійних театральних груп (театр «Глобус»).

Кінець ХVІІІ ст. в історії українського театрального мистецтва пов"язаний з діяльністю професійного театру (Харків, Полтава), фундаторами якого були брати Тобілевичі – І.Карпенко-Карий, М.Садовський, п. Саксаганський.

Цілком оригінальним явищем у театральному мистецтві ХХ ст. був театр «Березіль», заснований видатним українським режисером Л.Курбасом (1887-1937). Художні пошуки Л.Курбаса вплинули на подальший розвиток українського театрального мистецтва, зокрема на творчість А.М.Бучми, Н.М.Ужвій, Б.С. Ступки, Ф.М. та ін.

Театральне мистецтво Західної Європи ХХ ст. цікаве і своїми відверто формалістичними пошуками, що велися у межах експресіонізму та сюрреалізму.

Отже, феномен театрального мистецтва пов"язаний з осмисленням художньої спадщини минулого, з творчими пошуками сучасних театральних діячів, які філософськи осмислюють світ і намагаються розкрити морально-психологічний стан особистості.

2.7 Кінематограф

Кінематограф (від грец. – рух і зображення) – наймолодший вид мистецтва, виникнення якого пов’язане з розвитком науково-технічного прогресу, передусім у галузі оптики, хімії, фотографії.

Кіно – синтетичне за своєю природою, воно поєднує елементи літератури, театру, живопису, музики, хореографії. Саме тому кінематограф оперує багатьма виражальними можливостями, запозиченими з інших видів мистецтва.

Водночас кіно володіє власними специфічними засобами та прийомами, зокрема: ракурсом (кут зору кінокамери), зміною планів (загальний, середній та великий), монтажем, що об’єднує окремі кадри у логічній послідовності та дає змогу передати емоційне й психологічне напруження епізоду.

Кінематограф має свою жанрово-родову структуру: художній (ігровий), документальний, науково-популярний, анімаційний.

На відміну від інших видів мистецтва, дату народження кінематографа можна назвати абсолютно точно – 28 грудня 1895 р. саме в цей день у Парижі брати О. і Л. Люм"єр продемонстрували свою першу кіно програму, що містила коротенькі документальні замальовки: «Вихід робітників з фабрики», «Прибуття поїзда» та ін.

Водночас з братами Люм"єрсвой пошуки у кінематографі розпочав Ж.Мельєс, з іменем якого пов’язане виникнення феномена ігрового кіно («Червона шапочка», «Синя борода», тощо). Саме у надрах ігрового кіно і почне складатися система жанрів, серед яких особливою популярністю користувалися мелодрама, комічна драма, авантюрний фільм.

У цей самий час у мистецтві кіно формується надзвичайно цікаве явище – «система зірок». Фактично у кожному жанрі ігрового кінематографа сяяли свої «зірки». У мелодрамі це були Ф.Бертіні, Е.Сантос, М.Якобіні (Італія), І.Мохжухін (Росія); в авантюрному фільмі – Мюзідора (Франція), Д.Фербенкс (США); успіх комічної драми був пов"язаний з іменем великого французького актора М.Ліндера, творчий доробок якого мав значний вплив на розвиток цього жанру у світовому кіно взагалі і на творчість класика світової комедії Чарлі Чапліна зокрема.

Проте справжнім «хрещеним батьком» американського кінематографа початку ХХ ст. безперечно був Д.У.Гріффіт. його фільми, серед яких особливо слід відзначити картини «Народження нації» та «Нетерпімість».

20-ті роки ХХ ст. увійшли до історії світового кінематографа як надзвичайно цікавий період експериментування і новаторства. Відбувався процес пошуку нових форм, зображувальних засобів і прийомів, усвідомлення монтажно-поетичної природи кінематографа, тобто у надрах кіно складалась своя естетична система.

Яскрава в історії кіномистецтва 20-х роківв пов’язана з кінематографом радянського періоду, зокрема з творчістю Л.В. Кулешова – «Надзвичайні пригоди містера Веста в країні більшовиків» , «Промінь смерті» тощо, - який спираючись на власну «теорію натурщика», створив Першу школу кіноактора; Дзиги Вертова – видатного документаліста, фундатора публіцистичного кінематографа, та групи ФЕКС (фабрика ексцентричного актора), що була організована Г.М. Козінцевим та Л.З. Траубергом, які у своїх художніх експериментах спиралися на принципи ексцентризму.

Проте всесвітня слава кінематографа радянського періоду 20-х років ХХ ст., безперечно, була пов’язана з іменем його класиків – С.М. Ейзенштейна, В.І. Пудовкіна та нашого великого співвітчизника О.П. Довженка.

Західний авангард 20-х років яскраво репрезентований у французькому кіномистецтві , зокрема у фільмах Р. Клера – «Париж заснув», «Антракт»; А.Ганса – «Колесо», «Напалеон»; у сюрреалістичних стрічках Л. Беунюеля – «Золотий вік» та у кінематографі Німеччини, у надрах якого виник напрям, що отримав назву кіно експресіонізму.

Своєрідною альтернативою європейському кінематографу 20-х років було американське кіномистецтво, що характеризувалося реалістичним відображенням дійсності у фільмах Е. фон Штрогейма – «Жадоба»; К.Відора – «Натовп»; у трагокомедіях Ч.Чапліна – «Пілігрим» та ін.

Важливою подією у розвитку мистецтва кіно 30-х років був винахід звуку. Це воно відкриття активно впливало на розвиток системи кіно виразності, стало важливим компонентом кіно образу і привело до виникнення музичних кіно жанрів: мюзиклу, кіно опери тощо.

Незважаючи на кризовий стан економіки США, що виникає у 30-ті роки ХХ ст., американське кіномистецтво цього періоду переживало найвище піднесення та розквіт – свій «золотий вік». Глядач, як ніколи бажав дивитися кінофільми. Ця несподівана, на перший погляд, ситуація пояснювалася досить просто. Поряд з вишуканими елітарними картинами Держава. Форда «Грона гніву», «Юний містер Лінкольн», У. Уайлера «Глухий кут», О. Уеллса «Громадянин Кейн», що захоплювалися своїм новаторством у галузі драматургії.

Кінематограф радянського періоду 30-х років ХХ ст. став своєрідним дзеркалом тоталітарної доби, адже всі тогочасні кінематографічні цього був історично-революційний фільм, представлений дилогією М. Ромма – «Ленін у 1918 році»; трилогією Г. Козінцева та Л. Трауберга – «Юність Максима», «»повернення Максима і «Виборзька сторона»; картинами С. Юткевича – «Людина з рушницею», братів Васильєвих – «Чапаєв»; О.П. Довженка – «Щорс».

Феномен «італійського неореалізму» був пов"язаний з іменем Р. Росселіні – «Рим – відкрите місто», «Пайза»; В.Де Сіка – «Викрадачі велосипедів», «Умберто Д.», «Дах», творчість яких була стимульована художньою спадщиною видатного італійського письменника Держава. Верги.

Французька «нова хвиля» безпосередньо асоціюється з творчістю Ж.Л. Годара – «На останньому подиху»; Ф. Трюффо – «400 ударів»; А.Рене – «Хіросіма, моя любов». Фільмам цих режисерів були притаманні імпровізаційність, репортажність, що дало змогу митцям відобразити абсурдність світу, жорстокі закони суспільства, які пригноблюють особистість.

Американська «контркультура», яка спиралась на концепції неофрейдизму, ідеї молодіжного бунту, була представлена фільмами А.Пенна «Погоня» і «Маленька, велика людина»; М.Ніколса «Випускник»; Д.Хоппера «Легкий їздець»; М.Формана – «Політ над гніздом зозулі» тощо.

Тяжіння до виникнення нових напрямів відбувається в 60-ті роки ХХ ст. і у країнах Східної Європи, зокрема, у Росії виникає «рух шестидесятників», який у мистецтві кіно асоціюється з творчістю М. Хуцієва – «Застава Ілліча» та «Липневий дощ»А.Тарковського – «Іванове дитинство»; ГШ. Анелія – «Я крокую по Москві», «Не сумуй», і став кінематографічною рефлексією на «хрущовську відлигу».

Три останні десятиріччя ХХ ст. стають зоряним часом для видатних художників сучасності: Ф.Фелліні – «Рим», «Амаркорд,», «А корабель пливе…»; М.Антоніоні – «Забріскі Пойнт», «Професія: репортер»; Л.Вісконті – «Загибель богів», «Смерть у Венеції», «Людвіг» (Італія); І.Бергмана – «Зміїне яйце», «Осіння соната», «Фанні та Олександр» (Швеція); А.Тарковського – «Андрій Рубльов», «Соляри», «Сталкер», «Ностальгія» (Росія).

Українське кіномистецтво 50-90-х років у ігровому кіно пов’язане з творчістю Р.Балаяна, М.Бєликова, Л.Бикова, В.Брауна, А.Буковського, В.Греся, В.Денисова, К.Єршова, В.Іванова, В. Івченка Ю.Іллєнка, О. Ітигілова, Г.Кохана, В.Криштофовича, Т.Левчука, Я.Лупія, М.Мащенка, І.Міколайчука та ін.; у документальному кіно – С.Буковського, О.Коваля, М.Мамедова, О.Шкляревського та ін.; у науково-популярному кіно – В.Олендера, о.Роднянського, А.Серебреникова та ін.; у анімаційному – В.Дахна, Д.Черкаського та ін.

Зазначений період виявився для кінематографа України надзвичайно насиченим щодо тематичної спрямованості, що була представлена історико-біографічним жанром: «Тарас Шевченко», «Іду діяльність тебе», «Ярослав Мудрий», «Легенда про княгиню Ольгу», «Данило – князь Галицикий» та ін; інтерпретацією теми Великої Вітчизняної війни: «В бій ідуть тільки «старики»», «Ати-бати, йшли солдати», трилогія про Ковпака, «Високий перевал» та ін.; психологічною драмою: «Іванна», «Комісари», «довгі проводи», «Військово-польовий роман», «Білий птах з чорною відзнакою», «польоти уві сні та наяву», «Граки», «Які ж були ми молоді», «Звинувачується весілля» та ін.; екранізаціями: «Мальва», «Матрос Чижик», «Дорогою ціною», «Земля», «За двома зайцями», «Камінний хрест» тощо.

Стрічка «Тіні забутих предків» була зобов’язана своїм успіхом блискучому синтезу літературного першоджерела (однотаменна повість М.Коцюбинського), режисерський, операторській і художній майстерності, музиці, авторському виконанню. Саме тому успіх цього фільму поділити між собою режисер С.Параджанов, оператор Ю.Іллєнко, художник Г.Якутовіч, композитор М.Скорик, автори І. Миколайчик, Л.Кадочникова.

Телебачення (далеко, бачення) посідає значне місце у популяризації мистецтва кіно. Останнім часом воно стало важливим засобом комунікації, без якого не можна уявити собі нинішнє життя. Телебачення має свою жанрову структуру, яку воно постійно розвиває і вдосконалює. Саме тому телебачення вважається невідємним чинником культурного процесу сьогодення і посідає особливе місце у житті сучасної людини.

2.8 Література

Література (буква) – форма художньої діяльності людини, яка естетично опановує світ через слово.

Класична література має свою жанрово-родову специфіку, що розвивалися впродовж усього періоду її існування. Основу літератури складають три її роди, кожен формує власну жанрову структуру: епос, лірика, драма.

Поряд з класичною літературою існує фольклор (народна мудрість) – народна мудрість, з якою безпосередньо пов’язані героїчний епос, казки, легенди, пісні, прислів’я тощо.

Представниками давньогрецької літератури заклали фундамент подальшої інтерпретації категорій трагічного (У.Шекспір) і комічного (М.Твена, Б.Шоу). Водночас з розвитком драми у давньогрецькій літературі важливе місце посідає лірика (виконаний під акомпанемент ліри), що фактично є провісницею віршотворчих розмірів. З лірикою пов’язані імена відомих давньогрецьких поетів серед яких особливої уваги заслуговує доробок Теретея та Анакреона.

Цікаві процеси відбувалися і у давньоримській літературі, що подарувала світу блискуче сузір’я письменників: Вергілія – автора відомої поеми «Енеїда», Горація, який створив значну кількість ліричних віршів, та Овідія, перу якого належить поема «Метармофози», що привертає увагу як літературознавців, так і філософів.

Важливе місце у розвитку цього оригінального явища пов’язане з Х-ХІ ст. і безпосередньо асоціюється з іменем Володимира Мономаха (1053-1125).

Особливої уваги у літературі Х-ХІІІ ст. заслуговує феномен персицької класичної поезії, що передусім пов’язана з іменами Фірдоусі, О.Хайяма та Сааді.

Італійське Відродження у літературі було яскраво репрезентоване творчістю Данте Аліґ’єрі – автором «Божественної комедії». З італійським Ренесансом пов"язаний розквіт творчості двох великих співвітчизників Данте – ліричного поета Р.Петрарки та Д.Боккаччо – автора всесвітньо відомого «Декамерона».

Література англійського Відродження передусім асоціюється з іменем У.Шекспіра, який у своїй творчості блискуче інтерпретував естетичну категорію «трагічне».

Цікаві процеси, що відбувалися в іспанській літературі ХVІ-ХVІІ ст., представлені спадщиною Лопе де Веги, що ознаменувала новий етап у розвитку драматургії, і М.Сервантеса, який використовує у своєму романі «Дон Кіхот» синтез трагічного і комічного начал.

Значний вплив розвиток літератури ХVІІ ст. мало Просвітництво, що стимулювало філософські пошуки Д.Дідро, І.І.Вінкельмана, О.Г.Баумгартена, які впливали на світосприйняття Вольтера (1964-1778) та Ж.Ж.Руссо (1712-1778). Їхній творчий доробок був блискучим синтезом власних філософських концепцій, літературної творчості і стимулював розвиток літературного процесу Східної Європи: Г.Державін (1743-1816), О.Радищев (1749-1802) та ін.

Наприкінці ХVІІ – на початку ХІХ ст. бере свій початок процес інтеграції культуротворчих наук: філософії, естетики, етики, мистецтвознавства, що призводить до виникнення напряму романтизму.

Реалістичний рух подарував світові визначних письменників: О.Пушкіна, М.Гоголя (1809-1852), Ф.Достоєвського, Л.Толстого (18280-1910) – Росія; Т.Шевченка (1814-1861), П.Мирного (1849-1920), І.Карпенка-Карого (1845-1907), О.Кобилянську (1863-1942), Л.Українку (1817-1913), М.Коцюбинського (1864-1913) – Україна; Ф.Стендаля (1783-1842), О. де Бальзака (1799-1850) – Англія та ін. перелік імен можна продовжувати, адже література ХІХ ст. – це література «видатних персоналій».

У подальшому такий інтеграційний прийом був характерним для творчості В.К.Винниченка, доробок якого впливав на світосприйняття як української, так і європейської інтеграції, адже твори письменника мали загальнолюдську смисложиттєву спрямованість («Олаф Стефензон», «Рівновага», «Заповіти батьків»).

Розвиток реалістичного напряму ХІХ ст. пов"язаний з виникненням його різновидів – власне реалізму, що був яскраво представлений передусім у країнах Східної Європи і теоретично осмислений у працях О.Герена (1812-1870), та М.Чернишевського (1828-1889), М.Добролюбова (1836-1861)та веризму (істинний, правдивий), який безпосередньо асоціюється з творчісю італійського письменника Дж.Верги (1814-1922).

Так, у 70-х роках ХІХ ст. складається напрям – натуралізм (природа). Ця течія була зобов’язана своїм виникненням філософії позитивізму, яка мала значний вплив на творчість відомих французьких письменників Е.Золя та братів Гонкур – Едмона і Жоля.

Події що відбуваються у літературі наприкінці ХІХ ст. позначені цікавими пошуками та експериментами, які пов’язані з формуванням художньо-естетичної системи модернізму (новітній, чучасний). Модерністський напрям був представлений двома його різновидами декадентством ( від фр. - занепад) та авангардом (від фран. - передовий).

Найяскравішим явищем у структурі декадентської літератури був символізм, що мав інтернаціональний характер і яскраво виявився у творчості Ш.Бодлера, П.Верлена, А.Рембо (Франція); О.Уайльда (Англія); В.Брюсова, Л.Андрєєва (Росія). У своїх творах письменники апелювали до ідей романтиків, містиків; до філософських концепцій Платона, І.Канта, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, які стали їхнього теоретичного платформою. У подальшому символізм трансформувався в акмеїзм (від грец. – верхів’я, квітуча сила) – М.Гумільов, А.Ахматова, И.Мендельштам та інші, а також мав певний вплив на формування сюрреліалізму та експресіонізму.

Авангарський рух, що вважається крайнім виявом модернізму, у літературі найяскравіше репрезентований трьома художніми напрямами: експресіонізмом – Г.Бенн (Німеччина); Ф.Кафка, О.Кокошка (Австро-Чехія); Л.Андреєв, В.Стефаник, О.Кобилянська («слов’янська гілка експресіонізму»); сюрреалізмом – Г.Аполлінер, П.Елюар, Л.Арагон (Франція) та футуризмом.

Авангардистський напрям футуризм (від лат. - майбутнє) виникає в Італії. Його теоретиком і лідером був Ф.Т.Марінетті – авто «маніфестів італійського футуризму».

Особливе місце у загальному русі західноєвропейського футуризму посідає російський футуризм, який асоціюється з іменами В.Каменського, В.Маяковського, Д.Бурлюка, Б.Пастернака, М.Асєєва.

ХХ століття позначене активним процесом взаємодії культуротворчих наук і літератури, що привів до виникнення феноменів М.Пруста та школи «нового роману», творчість яких формувалася під безпосереднім впливом теорії інтуїтивізму А.Бергсона. тісний зв"язок існував між психоаналітичною концепцією З.Фрейда та творчістю Т. і К.Манн, який мав взаємо впливовий характер: якщо романи письменників «Доктор Фаустус», «Мефісто» були безпосередньо пов’язані з ідеями віденського психоаналітика, то сам З.Фрейд глибоко сумував, що неминуча смерть не дасть йому змоги дочитати другу частину роману «Йосиф та його брати». Психоаналітична теорія стимулювала творчі пошуки Д.Джойса, Г.Лоуренса, А.Рюноске, К.Абе та ін.

Не тільки філософсько-естетичні, а й соціально-політичні процеси (перша і друга світові війни, «велика депресія» тощо) впливали на світовідчуття провідних письменників ХХ ст.: Е.М.Ремарка, К.Манна, Е.Хемінгуея, творчість яких стала вираженням психології «загубленого покоління».

У контексті літературного процесу ХХ ст. цікавим є феномен латиноамериканської літератури, передусім асоціюється з іменем П.Неруди, Г.Маркеса. Ж.Амаду, у творчості яких органічно поєдналися кращі традиції європейської літератури і специфіка власної національної самосвідомості.

У межах соцреалізму працювали А.Барбюс (Франція), А.Зегерн (Німеччина), а починаючи з 1934 р. – І з’їзду радянських письменників – соцреалізм став основним методом радянської літератури та мистецтва і безпосередньо асоціювався з творчістю М.Горького, О.Фадєєва, М.Шолохова, Я.Коласа, О.Корнійчука та ін.

Отже, література ХХ ст. вражає розмаїттям художніх напрямів і течій, які свідчать про цікаві пошуки і процеси, що не перестають відбуватися у її надрах.





 




 

Записник:
Вибранних робіт  

На данній час, в нашій базі:
Реферати: 5481
Розділи по алфавіту:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Ключеві слова: Професійне та народне мистецтво | Реферат

РефератБанк © 2019 - Банк рефератів, дипломні, курсові роботи - безкоштовно.
ry-diplomer.com

здесь

www.bestseller.reviews