Головна   Додати в закладки Динаміка розвитку культури | Реферат


Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info | Реферат банк.
 Пошук: 

 

 




Динаміка розвитку культури - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Культура
Розмір файла: 62 Kb
Кількість завантажень:
13
Кількість переглядів:
1176
Описання роботи: Реферат на тему Динаміка розвитку культури
Дивитись
Завантажити


План

1. Динаміка розвитку культури. Поняття культурно-історичний тип.

- Циклічний підхід

- Лінійний підхід

2. Поетика античної літератури. Вплив міфології на розвиток літератури Стародавньої Греції та Риму. Поява драми.

3. Мозаїка та фреска Київської Русі. Ікона як філософія у фарбах.

4. Стилістичні зміни в мистецтві України XIV- поч. XVIIст.

5. Духовна атмосфера в Україні к. XVIIIп.XXст. (романтизм та реалізм на українському ґрунті). Становлення національної культури.

1. Динаміка розвитку культури. Поняття. Культурно-історичний тип – циклічний підхід і лінійний підхід

Розкрити сутність і національні особливості культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією. Це порівняно молода наука, хоча своїми витоками вона сягає аж до античного світу. Серед перших дослідників, які користувались терміном “культурологія” при аналізі проблем культури, був американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975рр). Цей термін вийшов за академічні межі й набув значного поширення після публікації праць Л. Уайта, в яких була викладена загальна теорія культури і обґрунтована її об’єктивність.

Формування та розвиток культури — складний, суперечливий процес, зумовлений певними закономірностями. Передусім розвиток культури детермінований об"єктивними законами та умовами суспільного розвитку. Культура значною мірою віддзеркалює стан суспільного виробництва, соціальну структуру країни. Отже, вивчаючи, наприклад, середньовічну культуру, не можна абстрагуватися від рівня та особливостей феодального способу виробництва, інтересів феодалів та селян, відносин між ними, ролі релігії та ін.

Маючи власну внутрішню детермінацію, культура не лише відображає суспільне буття, але й, володіючи власними творчими потенціями, саморозвивається, справляючи при цьому активний зворотний вплив на розвиток суспільства та особи в цілому. Розуміння умов виникнення будь-якої культури передбачає погляд на неї зсередини, тобто осмислення тієї особливої внутрішньої взаємодії, яка безпосередньо визначає її унікальність. Структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Всі складові її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура – це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа, реалізується людське “Я”.

Невипадково тепер культурологи ведуть мову про “культурне поле” людської діяльності. В історичному аспекті це поле формується штучно і певною мірою виступає як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. У такому розумінні культура виконує функцію середньої ланки в системі взаємозв’язків “людина - природа”, тобто утворюється система “природа – культура - людина”. Такий зв’язок є істотним, оскільки через нього опосередковано виражається єдність природи і людини.

Процес формування та розвитку культури не піддається однозначному раціональному плануванню, як, припустимо, проектування та впровадження якоїсь технології. Очевидно, що можливо і необхідно проектувати умови, що сприяють розвитку природи та культури (спираючись на знання об"єктивних закономірностей їхнього розвитку), але неможливо маніпулювати органічним процесом їхнього саморозвитку. Стратегія «повернення річок» згубна для природи, тим більш неприпустима для культури, оскільки таємниця творчого саморозвитку останньої не піддається чисто технологічному препаруванню.

Незважаючи на зіткнення вельми різних культурних цінностей та тенденцій, можна виділити критерії прогресу людської культури в цілому. Йдеться про два взаємопов"язаних критерії: а) зростання загальнолюдського; б) розвиток унікальності. Правильному розумінню цих критеріїв заважають, з одного боку, абсолютизація класових особливостей, з іншого — форсування єдності світової культури. Звичайно, в класовому суспільстві не можна не враховувати класові особливості культури. Але чим вище суспільство розвинуте, тим більша питома вага в ньому загальнолюдських цінностей. Процес становлення загальнолюдських цінностей — це головне, що має бути простеженим в історії культури. Водночас конче потрібно враховувати самоцінність та унікальність регіональних або національних культур. Як єдність та взаєморозуміння людей у цивілізованому суспільстві не відміняють самоцінність та унікальність кожної з них, так і становлення світової культури не суперечить поліфонії культур національних.

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. До особливостей національної культури належать мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна свідомість, почуття національної гідності.

Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно передусім пов’язане з такими галузями знань, як етнографія, мистецтвознавство, історія і філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антропологічна, філософська, революційно-демократична, а також циклічна концепція (або концепція культурних круговоротів) та інші.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818—1881) і англійського історика Е. Тейлора (1832—1917) та інших дослідників. Її виникнення пов"язане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визначенням закономірностей розвитку історії культури. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії:

дикість, варварство, цивілізацію. На різних ступенях розвитку народи живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але посилення контактів між державами, зближення народів, обмін досягненнями культури зумовлює спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу і обов"язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Дж. Віко (1668—1744). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов"язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову падає на нижній. Епоху середньовіччя Віко трактує, наприклад, як "друге варварство".

Концепція циклічності у розвитку культури дістала дальший розвиток у працях М. Данилевського (1882—1885), О. Шпенглера (1880—1936), А. Тойнбі (1889—1975) та інших вчених.

М.Я. Данилевський — відомий російський природознавець, що зробив спробу теоретично обґрунтувати концепцію багатолінійного і замкненого розвитку культури на основі застосування методології систематизації в біологічній науці. В історії людства він виділив одинадцять самобутніх типів культури: індійську, китайську, іранську, єгипетську, халдейську, грецьку, римську, аравійську, германо-романську і слов"янську. Кожний культурно-історичний тип виникає з етнографічного матеріалу, після того входить у період розквіту, а потім зазнає занепаду. Інакше, кожний тип культури проходить в основному три фази свого розвитку: етнографічну, державну та цивілізаційну. Перехід до цивілізації характеризується розтратою культурного потенціалу. Самобутність культури, на думку Данилевського, в особливому складі душі народу, тому його національний характер залишається незмінним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретичних джерел теорії панславізму і шовінізму.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури О. Шпенглера, який виклав її у своїй знаменитій книзі "Занепад Європи". Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є "живим організмом" і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур.

Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий англійський історик і соціолог А.Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю “Дослідження історії”.

Різноманітність концепцій обумовлена багатоплановістю культури як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об"єктом дослідження для фахівців різних галузей — філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.

2. Поетика античної літератури. Вплив міфології на розвиток літератури Стародавньої Греції та Риму. Поява драми

Термін "античний" (від латинського antiquus - "давній") було введено італійськими діячами епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури.

Величезну роль у розвитку давньогрецької культури відіграла крито-мікенська спадщина. Цей світ, що пішов у небуття (можливо, внаслідок виверження вулкану чи землетрусу), був у культурному відношенні сполучною ланкою між Стародавнім Сходом (насамперед Єгиптом) і власне Грецією.

Крито-мікенська (або егейська) культура склалася і розвивалася у ІІІ – ІІ тисячоліттях до нашої ери, і була створена племенами, які населяли острів Крит, Пелопоннес, Західне узбережжя Малої Азії.

Грецька культура принесла з собою вищу форму громадської самодіяльності общин, гармонію природи й суспільства і, звичайно, тонке відчуття прекрасного.

Грецька культура сприймалась як історичне диво. Вона створила, крім усього іншого, таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бургхарт мав підстави сказати: “Ми бачимо очима греків і розмовляємо їхніми зворотами мови”.

Грецька культура базується на міфологічній основі, яка має кілька культурно-історичних шарів. Більшість дослідників вважають, що формування загальновідомого грецького пантеону відбулося лише в архаїчний період. Космогонічні уявлення давніх греків мають багато спільних рис з уявленнями багатьох інших народів.

У грецькій міфології сирий матеріал давніх легенд пройшов високу художню обробку. Тому він і став основою епосу, лірики і драми. Глибоке проникнення міфів у свідомість усіх греків гарантувало безпосереднє художнє сприйняття літературних творів, що виросли з них.

Як писав один з німецьких просвітителів, боги єгиптян стали у греків поетичними істотами, скинули з себе тягар зайвих розкошів і своє важке вбрання і постали перед людиною такими, якими їх створила природа, — оголеними, з прекрасним людським тілом і до того ж у людських (часом навіть занадто людських) вчинках.

Міф не тільки переказують — у ньому живуть; він у кожній справі — в обряді, у ритмічній магії танцю і співу, в художній творчості. Однак дистанція між міфом і людським буттям усе-таки зберігається, а нехтування міфом карається.

В літературі того часу головує поезія (епічна та лірична). Антична поезія не знала звичного для нас римування, вірші поєднувалися у строфи завдяки ритмічності довгих і коротких складів. Найвідомішими епічними поетами архаїки були Гомер та Гесіод. Гомер створив дві величні поеми - "Іліаду" та "Одіссею", за ним значились «гомерівські гімни», , «гомерівські епіграми», «Війна мишей і жаб», ряд поем, які згодом почали називати "кіклічними". Не тільки конкретне авторство, а й сама біографія поета не з’ясовані. Проте весь античний світ вірив у реальність особи цього сліпого поета. У «Іліаді» розповідається про облогу грецькими військами Трої (Іліону), а у «Одіссеї» - про мандри одного з героїв Троянської війни. Одіссея. Герої Гомера - мужні, горді і розумні люди. Кожен персонаж, кожна деталь у поемах є яскравими, зримими. "Іліаду" та "Одіссею" написано особливим віршованим розміром - гекзаметром (шестистопним дактилем). Гесіод – перша реальна особа у давньогрецькій літературі. Його дидактичний епос різко відрізняється від героїчного. Гесіод ставив собі за мету дати зведення заповіданої віками народної мудрості, встановити своєрідний кодекс, писаний закон для людини, прив’язаної до землі як джерела існування. Гесіод, який створив поеми "Теогонія" (про походження богів) і "Праці та дні" (присвячену сільськогосподарській праці). Поеми Гесіода, який сам не цурався селянської праці, а деякими дослідниками вважається простим беотійським селянином, відзначаються дидактичністю (повчальністю) змісту. У "Теогонії"" вперше в художній формі передано-властиві багатьом народам первісного світу уявлення про циклічність часу й відповідної зміни культур.

В VII – VI ст. до н.е. (період архаїки) на зміну співцям-аедам прийшли рапсоди, які із запасом завчених ними епічних пісень мандрували по грецьких містах (про них згадують історики Геродот, Фукідід, Піндар, котрий називав їх ще геомеридами, тобто людьми, які походять з роду Гомера і співають його поеми).

Розвиткові ліричної поезії дуже сприяли змагання поетів та музикантів, Засновані у Греції в VI – V ст. до н.е. (Піфійські змагання, Немейські ігри). На Олімпійських іграх головну роль відігравали змагання атлетів і перегони на колісницях. Але й тут в урочистих піснях славили переможців, виконували гімни на честь богів і героїв, співали пісень під час урочистих процесій. Деякі види ліричної поезії були особливо тісно зв’язані з музикою і танцями. Сюди належить мелос. Загалом грецька лірична поезія поділялась на елегію, ямб і мелос – залежно від метричної форми. Серед найвідоміших поетів – Алкей, Сапфо, Анакреонт.

Назва "лірична поезія" походить від струнного музичного інструменту - ліри, під акомпанемент якої виконувалися поетичні твори. Поети одночасно були музикантами. Пізніше найпростіші ліричні вірші (елегія та ямб) виконувалися без музичного супроводу, але твори зі складною ритмікою (мелос) обов"язково співалися під акомпанемент ліри або кіфари.

Серед ліриків, у творчості яких помітний інтерес до внутрішнього, емоційно-духовного світу людини, слід відзначити Тіртея та Архілоха. Поезія Тіртея надихала спартанців на боротьбу за оволодіння Месенією. У своїх елегіях Тіртей вихваляв військову звитягу, викладав норми поведінки воїнів. Архілох був визнаним винахідником ямбічного вірша. Хоча від його творів збереглися лише невеликі уривки, відомо, що цей поет був автором гімнів, елегій, байок, сатир. Вірші Архілоха сповнені гіркої іронії, нарікань на невблаганну долю, яка кидала поета в різні куточки землі. Алкей писав і політичну, і громадянську, і інтимну лірику. В його віршах бринять радощі життя та сум кохання, роздуми про неминучість смерті і заклик до друзів радіти життю. У центрі творчості поетеси Сапфо стояла жінка, яка страждає від кохання та ревнощів, або особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Поезією краси, кохання та веселощів називав свою творчість Анакреонт. Вірші елегійні та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста лірика. Особливий її вид – дифірамби. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Як загалом культ Діоніса, так і дифірамб мали ту особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу. Виникнення грецької драми зв’язувалось з культом Діоніса, бога винограду і вина. Дуже цікаве свідчення грека Симоніда, ніби «від сп’яніння винайдено і комедію, і трагедію». Звичайно, моментом художнього розвитку драми є її вихід з культу. У жодного народу давнини міф не давав такої рясної поживи для виходу з релігійної оболонки, як у греків. Тільки в них не було нездоланної прірви між богом і людиною, як це видно принаймні, з такого місця «Іліади», де на скарги доньки Афродіти, що її поранив Діомед, Діона ремствує: "Яких бід зазнають боги, що живуть на Олімпі!"

Архаїчний період став часом, коли прокинулись духовні сили грецького народу. Слідом за ним прийшов класичний період, що характеризується розквітом демократії, мистецтва, філософії, літератури, театру, риторики, права. Це був насправді зоряний час Еллади, найвищий зліт її культуротворчого генія.

В 11-1 ст. до н.е. виникає римська наукова і художня література. На її розвиток значний вплив мало знайомство римлян з досягненнями еллінської цивілізації, що розпочалося ще до завоювань. Після завоювання Римом Греції почалося тісне знайомство з грецькою культурою, яку римляни взяли за взірець. Грецька мова стає звичною у вищому світі (латинська мова довгий час вважалася неспроможною передавати тонкі нюанси почуттів та досконало розвинений грецькою комплекс абстрактних понять і категорій). Численні копії творів грецького мистецтва заповнили громадські будови Риму, житлові будинки, заміські вілли. Деякі римляни, такі як Катон, навіть вбачали в експансії грецької культури небезпеку для розвитку культури власне римської. Але вони вже не могли зупинити всеохопний процес "еллінізації" Риму.

До середини І ст. до н.е. Рим вже переріс межі старого полісу, який став штучно стримувати його розвиток. Приспіла необхідність переходу до централізованої держави. Завдяки реформам Юлія Цезаря та Октавіана Августа Рим перетворюється з республіки на імперію. Величі та блиску імператорського Риму повинна була відповідати така ж велична та блискуча культура. І вона була створена.

За часів імперії створюється класична римська література. У період правління Октавіана Августа римський багатій Меценат створює гурток, до якого входили поети Вергілій, Горацій, історик Тит Лівій. Давньоримські поети "золотого віку Августа" як і їх попередники орієнтувалися на класичні та елліністичні грецькі зразки, але у підсумку їх творчість становить собою глибоко оригінальне явище. Найвизначнішим твором Вергілія є епічна поема "Енеїда", яка мала стати продовженням гомерівських "Іліади" та "Одисеї". У ній розповідається про мандри троянця Енея, який став предком засновників Риму. Еней у Вергілія - благочестивий і мужній герой, справжній римлянин. Своєю поемою автор намагається укріпити підупалий вже на той час, похований у розкошах і чварах "римський дух". Патріотизм і громадянський пафос "Енеїди" звучать щиро і ефектно. Горацій почав свій шлях із "Сатир" та "Еподів", де змалював широку картину суспільних пороків, однак не вдаючись до узагальнень і не торкаючись високопоставлених осіб, а обмежуючись виступами проти окремих неприємних йому людей. Вершина творчості поета - чотири книги "Од". Подібно до того, як "Енеїда" у свідомості освіченого римлянина посіла місце поряд з епопеями Гомера, оди Горація були римськими відповідниками давньогрецької лірики. Поет поставив перед собою нелегке завдання: порівнятися з Алкеєм і Сапфо, не поступитися Піндару і Анакреонту. Тут панують теми, розроблювані елліністичними поетами в елегіях і епіграмах: кохання, дружні бенкети, насолода від усамітнення, життя на лоні природи, перемога розуму над смертю і водночас - успіхи римської зброї, велич давніх культів, безсмертя творчості. Багато його творів присвячені роздумам про призначення поета та поезії. У славнозвісній "Оді до Мельпомени" він ставив собі в заслугу те, що "Вперше скласти зумів італійською еолійські пісні".

У ці ж часи творив і третій видатний поет Риму - Овідій. В ранній період творчості він уславився поемою "Метаморфози", в якій намагався об"єднати і осмислити усі міфологічні сюжети про перетворення людей на рослини та у тварин. У поемі "Мистецтво кохання" поет яскраво і виразно змалював картину побутової культури і моралі в сучасному йому Римі у формі відвертого за змістом збірника порад у трьох частинах щодо того, як добитися жіночої прихильності, як зробити стосунки між коханцями насиченими і тривалими та як жінці закохати в себе чоловіка. Через кілька років поет написав поему "Захист від чар кохання".

Якщо за часів архаїки в літературі передує лірика, то у V-IV ст. до н.е. виникає й розквітає драматургія. Провідними жанрами стали трагедія (з грецької буквально "пісня цапів"), сюжетами для якої слугували міфи про богів та героїв, і комедія ("пісня веселих селян"). Театральні вистави йшли під час великих державних свят протягом трьох днів з ранку до вечора і мали характер змагань. До них допускалися три трагічних поета і три комічних, причому кожен трагік мусив подати три трагедії і так звану сатирову драму. Кожного ранку до театру збиралися глядачі, щоб своєю реакцією надихати виконавців і співчувати їм. Переможців визначали спеціальні судді. Театри будувалися на схилах Пагорбів. При цьому враховувалася акустика, щоб і на верхніх лавах глядачі могли добре чути акторів. Жіночі ролі виконувались чоловіками. Герої вистав виступали у пишному одязі, у взутті на високих підборах (котурнах), обличчя було закрите маскою, вираз якої відповідав характеру персонажа.

Розвиток давньогрецької трагедії пов"язаний з творчістю Есхіла, Софокла, Еврипіда. Кожен з цих авторів вносив у трагедію нові формальні та змістовні компоненти. Есхіла називають "батьком трагедії". Він написав близько 80 трагедій (збереглося 7), серед яких "Перси", "Прометей прикутий", трилогія "Орестея". Провідний мотив його творчості - уславлення громадянської мужності, патріотизму. Один з кращих героїв Есхіла - титан Прометей - уособлення творчих сил афінян. Це образ непохитного борця за високі ідеали, за щастя людей. Софокл створив понад 120 трагедій, з яких повністю збереглося лише 7 шедеврів ("Цар Едіп", "Антігона" та ін.).

3. Мозаїка та фрески Київської Русі. Ікона як філософія у фарбах

У мистецтві Київської Русі, значного розвитку набуває монументально-декоративний живопис. Йдеться про офіційний напрям, що значною мірою ґрунтувався на візантійській традиції. Вирішальну роль відіграли історичні й соціальні потреби Київської Русі, глибокі традиції народної культури. Загальнодоступна мова живопису сприяла утвердженню серед народу християнської релігії, пануючих та нових морально-естетичних цінностей. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знає грамоти (Григорій Великий). Храмові розписи розкривали основні положення християнського вчення в узагальнених, доступних для сприйняття образах, які у поєднанні з архітектурними формами мали глибокий емоційний вплив на людей.

Мозаїки і фрески Софійського собору у Києві належать до найвизначніших пам"яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва. Збереглася третина всього живопису (260 квадратних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок), який прикрашав храм у XI столітті. Головний зміст малярського оздоблення храму — утвердження християнства, духовна перемога над язичництвом. В розписах панує ідея милосердя, миру та подвижництва. Філософсько-догматична основа розпису,— це уславлення Софії, тобто премудрості християнського вчення. Розписи виконують і політичну функцію — уславлення в асоціативних образах влади князя, що поширював це вчення. У ранньому середньовіччі премудрість ототожнювалась суттєво й іконографічно з Ісусом Христом.

Мозаїки Софійського собору незвичайно цікаві технікою виконання. Прикраси собору доповнювали фрески, а серед них окремо вирізняються портрети чоловіків, членів сім’ї кн. Ярослава, перші зразки світського малярства у нашому мистецтві. Правдоподібно, кажуть дослідники, були зображені теж, на південній стіні, дочки кн. Ярослава (а він мав їх п’ять), сини є на північній стіні, а на західній сам Ярослав з княгинею Іриною дарує Христові модель собору. Крім цих фресок є ще ікони світського змісту, як от сцени полювання, народних ігор, скоморохів, музик, борців і т.п.

В художній програмі мозаїчного оздоблення дослідники не вбачають будь-яких істотних відхилень від візантійських зразків.

Яскраві мозаїки (їхня палітра нараховує 177 відтінків) прикрашають головну баню і центральну апсиду, привертають увагу людини до вівтарної частини храму. На мозаїках зображено основних персонажів християнського віровчення. Існувала певна система розташування зображень. У зеніті бані в медальйоні (діаметром 4,10 м) — Пантократор, "володар світу" і "глава церкви небесної". Вседержитель Софійського собору іконографічне точно слідує ранньохристиянській іконографії, відомій з ікони Вседержителя (VI ст.) з монастиря святої Катерини на Сінаї. Різняться вони лише манерою письма, зумовленою різними техніками — ікона виконана енкаустикою, а Вседержитель Софійського собору — мозаїкою. При вході до храму привертає увагу розміщене в головній апсиді, на чистому золотому тлі, зображення Марії-Оранти (картина Богоматері, що молиться; заввишки 5,45 м), яка домінує над всіма просторами храму. Це зображення відзначається високою мистецькою й технічною майстерністю, а кольори синій, блакитний та пурпуровий створюють незвичайної краси кольорову гаму. Оранту вважали посередницею між Богом і людьми, заступницею роду людського. Оранта Софійського собору у Києві має деякі спільні риси з аналогічними мозаїками храму Успіння в Нікеї (початок XI ст.) та собору Хосіос Лукас у Фокіді. Образ Оранти став найпопулярнішим у розпису давньоруських храмів. Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, у середньому регістрі апсиди, розташована багатофігурна композиція "Причастя" (символічна сцена причащання апостолів) — "Євхаристія" по-грецькому. За Євангелієм, під час причащання, після того як Христос виголосив значення своєї "земної місії", він давав хліба й вина апостолам, які підходили до нього з правого й лівого боків. Тому Христа зображено двічі.

"Євхаристія" найвиразніше репрезентує монументальний стиль софійських мозаїк, його архаїчний характер. Основні риси цього стилю: розмірений, ритмічний рух постатей, площинне трактування форм, підкреслена лінійність, суцільне золоте тло, лаконізм колориту, присадкуваті пропорції людських постатей.

Найбільш довершені мозаїки знаходяться під «Євхаристією» і відділені від неї широким орнаментним поясом – це святительський чин. Святителі розміщені в нижньому регістрі не випадково – в середньовіччі їх розглядали як засновників «церкви земної».

Великого значення в розписах собору надавалося орнаменту як композиційному елементові. Мозаїчні та фрескові орнаменти, відповідно до їхніх мотивів і тональності, можна в основному звести до трьох типів: рослинного, вплетеного в коло, ромб чи овал, геометричного і звіриного (розпис веж).

Подібно до Софії Київської оздоблювались Успенський собор Печерського монастиря (XI ст.) та Михайлівський Золотоверхий собор (початок XII ст.).

Мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого собору належать до видатних зразків монументального мистецтва Київської Русі. Окремі фрагменти розпису, що збереглися, знаходяться тепер у заповіднику "Софійський музей", Третьяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі. Більшість дослідників приписує створення михайлівських фресок давньоруським майстрам. Тяжіння до узорччя як вияв місцевого народного смаку відчувається у фрескових й мозаїчних композиціях. Порівняно з розписами Софії Київської у михайлівському живопису більше динаміки, різноманітніші пози, пропорції постатей витягнуті. Очевидно, вигляд тонких фігур святих асоціювався з уявленнями про їх подвижництво. Мозаїчна смальта дещо більша за софійську. В палітрі мозаїк переважають зелені тони в поєднанні з фіолетовим, рожевим, сіро-білим.

На Русі поряд з монументальним живописом розвивається іконописання — вид культового станкового живопису (ікона). Культ ікон офіційно був прийнятий на сьомому вселенському соборі 787 p. У м. Нікеї. Ікона грец. eikov — зображення, образ) — у християнстві (православ"я, католицизм) — живописне, мозаїчне або рельєфне зображення "святих", якому надають священного характеру. У Візантії у VIII—IX ст. виникло іконоборство — релігійно-політичний рух, спрямований проти шанування ікон, мощей та інших предметів культу.

"В іконопису ми находимо зображення прийдешнього храмового або соборного людства",— стверджує Є. М. Трубецькой, якому належить перше цілісне художньо-історичне й богословське дослідження давньоруської ікони. Русь через християнство (собор, соборність, як символ нового світовлаштування) усвідомлювала свою місію у загальнолюдській культурі. Головна мета тут — виховання просвітленої "внутрішньої людини", і саме ікона стає книгою для народу. Ікона становить органічне ціле з храмом і підпорядкована його архітектурному задуму. Вона має свої засоби зображення: внутрішній стан передається через очі, вуста, жести рук тощо "Читаючий" ікону повинен був стати співучасником духовного піднесення, яке починалося з "роботи душі". В іконі поєднуються радість (піднесення) і скорбота; аскетизм.

Як відомо, майже до VIII ст. християнське мистецтво користується в основному античними формами. З поширенням іконоборства Церква значну увагу приділяє теоретичним проблемам зв"язку християнства і античного мистецтва Визначаються основні особливості ікони, адекватні її власному, а не античному баченню світу й людини. Відмінність між античною і християнською культурою — відмінність між культурою тіла (у широкому розумінні О. Ф. Лосєва) і культурою совісті знаходить тепер своє вираження і в живопису. У художній мові ікони надзвичайно важливе значення має символіка світла, яка у християнстві набула глибокого естетичного змісту. У християнській традиції носієм божественного начала вважається золото (неоплатонізм красу розглядає як світло сонця, блиск золота; у Августина вищою красою виступає Бог). Спорідненість світла-краси з душею віруючої людини утверджується як невід"ємна риса християнського вчення. Золото стає матеріальним носієм світла, уречевленою божественною ясністю (сяючий німб навколо голови Бога-Отця, Христа, Богородиці, святих). "Іконописець,— наголошує П. Флоренський,— виражає християнську онтологію, не пригадуючи її вчення, а філософствуючи своїм пензлем . іконопис є метафізика".

Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності.

На межі XII—XIII ст. зміцнюється давньоруська живописна традиція, іконопис набуває власної художньої мови. На відміну від візантійського трактування, образи святих наділяються поетичністю, людяністю ("Ангел-Золоте Волосся"). З"являються ікони із зображенням перших руських "святих" — Бориса і Гліба. Канонізація князів Бориса і Гліба була актом історичного значення, місцеві культи утверджували міжнародний авторитет Київської Русі, поширювали у народі ідею "божественності" князівської влади. Твором новгородської школи вважається ікона "Борис і Гліб" (кінець XIII — початок XIV ст., Київський державний музей російського мистецтва) з новгородської Знаменської церкви Сава-Вишерського монастиря. Однак дослідниками доведена історична конкретність усіх атрибутів ікони, її подібність до мініатюрних князівських портретів XI ст., що дає підстави вважати її копією київського першоджерела. Традиції Києва поширюються в іконописних школах Галицько-волинського князівства та інших земель.

4. Стилістичні зміни в мистецтві України ХIV – початку ХVIII ст.

У період ХIV - початку ХVIII ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести роз"єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим XIV-XVI ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Це було пов"язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Поряд зі збройними формами боротьби широко розгорталася ідеологічна боротьба, яка пронизувала все культурне життя України в цей період.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в XI-XIV ст. в деяких літературних пам"ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була "руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов"янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом XIV-XVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики.

Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який зрештою призвів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.

Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості.

У сфері, яка вважається традиційно автономною «народною культурою», суто усною – фольклорною, а саме в піснях та думах, спостерігаємо той же, по суті, процес, що і в поширенні на побут козацької канцелярсько-риторичної шкільної культури. Поряд з поетичними жанрами, що культивувалися в середовищі школярів та церковної інтелігенції, поряд з книжною поезією продовжував існувати і розвиватись цілий поетичний світ народної пісні. У творенні й особливо у виконанні народної поезії важливу роль відігравали «народні професіонали» - фахівці, організовані по-цеховому, в братства. В XV-XVII ст. це були лірники і кобзарі, а також каліки, зокрема перехожі. Користувались вони двома інструментами – бандурою або кобзою і лірою. Лірники і кобзарі виконували також псальми, канти духовного характеру, а також апокрифічні пісні.

Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, як язичницьких, так і християнських. Натомість в обрядовій творчості з"являються (насамперед, у жнивних і обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Виникнення дум пов"язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників.

На епічному ґрунті виникає фольклорний жанр лірико-драматичної пісні - балади.

Особливу субкультуру витворило в XV-XVI ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Низового товариства. Козацтво взагалі й запорізьке зокрема як соціальний стан або прошарок не були передбачені Литовськими статутами. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та лицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми "украювання" земель і перших давньоруських дружин.

Написання гербового вірша потребувало від авторів таких творів неабиякої вправності та вміння виділити і передати найголовніше з їх точки зору в такий спосіб, щоб кожен з читачів книги міг знайти для себе у вірші щось цікаве і корисне.

Епіфама також входить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань, хоча присутність епіграми у книзі не була обов"язковою. Її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту. Але в барокову добу досить скоро завдяки сконденсованості змісту і влучності вислову епіграма стає самостійним поетичним жанром.

Новим явищем для української літератури з кінця XVI ст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появі театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні, оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI — початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філарета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Берестейською унією стимулював розвиток полемічної літератури. Письменників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам"яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", 3. Копистенського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного автора "Пересторога".

Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI— XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.

В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що ґрунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей.

Місце і час розвитку бароко в Європі — передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн православно-слов"янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і російського, українське бароко — аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види барокового мистецтва мають безпосередній зв"язок з народною творчістю і народною свідомістю.

Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження української людини тієї драматичної і реформаторської доби передусім завдяки своєму філософському підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важкорозгадуваних ілюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, дивовижну забобонність найширших верств населення — від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часу містять багато оповідей про містичні явища. Це типово барокове світовідчуття.

Таке світорозуміння відбилося й на художній картині світу, створюваній українськими і народними, і професійними митцями у XVI— XVII століттях. У ній знаходилося місце для всіляких моментів: фантастичних мотивацій, міфічних, релігійних та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо. Все це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — саме світлотінь стала у європейському та й українському бароко одним із головних художніх прийомів. Культура бароко, за А. Макаровим, широко відчинила двері перед фантазією, усіма її химерами і найнеймовірнішими сновидними сюжетами — тут і поетика "магічного реалізму" з контрастами світла й темряви, і матеріалізування уявного та багато інших проявів ірраціоналізму. Невипадково сучасні дослідники знаходять у бароко подібність із сюрреалізмом, і там і тут подеколи поєднуються абсолютно несумісні речі: світоглядна абстрактність і натуралістична конкретність у деталях або, навпаки, фотографічне, життєподібне зображення і кричуща неправдоподібність художнього задуму. Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття — смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. І не вважали, що це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви).

Література означеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично. Ще протягом всього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, "слова", "казання", "поученія" Л. Барановича ("Меч духовний", "Труби словес проповідних"), І. Галятовського ("Ключ разуменія"), А. Радивиловського ("Венец Христов"), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-томна "Книга житій святих" Д. Туптала.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо.

На початку XVII століття зароджується українська драматургія. Вона пов"язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декламації і діалоги, писані українською мовою, призначалися для братських шкіл. Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті роки XVII — першу половину XVIII ст. і пов"язаний з іменами викладачів Києво-Могилянської колегії (академії) М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського та ін.

У живописі українська культура даного періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції.

5. Духовна атмосфера в Україні. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (романтизм та реалізм на українському ґрунті)

З другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову.

У XVIII ст. певні зрушення відбулися в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Зокрема, І. Галятовський активно вивчав причинно-наслідкові зв’язки таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький переклав та популяризував книгу Везалія «Космографія», присвячену проблемам астрономії.

Протягом XVIII ст. продовжується традиція козацького літописання. Більше того, головні літописно-історичні твори, що на сьогодні є джерелами для вивчення історії Хмельниччини, написані саме на початку цього періоду.

Найяскравішими серед історичних творів XVIII ст були фундаментальні козацькі літописи – найраннішим таким твором є рукопис без заголовку і прізвища автора, з легкої руки П.Куліша названий «Літописом Самовидця» (фахівці вважають найімовірнішим його автором колишнього козацького сотника, наказного полковника, одного з чільних діячів гетьмана Брюховецького, а потім – Брацлавського протопопа Романа Ракушку - Романовського), літописи Г.Граб’янки ( був сотником, осавулом, полковим суддею, разом з Полуботком їздив до Петербурга відстоювати права та вільності України, разом з ним був ув’язнений до Петропавловськом фортеці, вижив , брав участь у війні з Кримом) та Самійла Величка(почав службу в домі Кочубея і після «зради» Мазепи опинився у в’язниці, з якої вийшов десь у 1715р., після чого в Кочубеєвому селі Диканьці розпочав писати свою працю, центром якої є постать Хмельницького та його епоха). Ці праці характеризуються новизною тематики та викладу, чималим обсягом, використанням багатьох джерел. Особливо значними були здобутки С.Величка. Він розширив поняття «український народ», до якого зарахував усі суспільні класи та верстви, тоді як його попередники обмежувалися тільки козацтвом; чіткіше, ніж у інших історичних творах, окреслив поняття «Україна» (Україна – це територія по обидва боки Дніпра); на противагу багатьом історикам XVII-XVIII ст. висвітлив історію України не ізольовано, а у світовому історичному контексті.

XVIII ст. – час розквіту вертепу. Якщо вистави «Цар Ірод» чи «Цар Максиміліан» з «верхнього світу» належать до трагедійно-драматичного «серйозного» шару дійсності, то «нижній світ» зі своїми непристойними жартами сприймається більш активно, весело, як розвага.

Вертеп ілюстрував також і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами. Саме уявлення про світ як театр не дозволяє виводити на сцену Христа: Ісуса не можна грати, він сам є роль, яку грає Бог у своєму спілкуванні з людьми. Музична культура України XVIII ст цілою низкою рис подібна до літературно-театральної. Продовжувалась традиція сакральної, церковної музичної культури, головним осередком якої була Києво-Печерська лавра. Найвизначнішими центрами музичного життя на Україні XVIII ст. були Києво-Могилянська академія, василіанська Почаївська лавра та Глухівська співацька школа. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. У стінах Києво-Могилянської академії та Глухівської співацької школи здобули музичну освіту найяскравіші зірки Дмитро Бортнянський (1751-1825рр.), Максим Березовський (1745-1777рр.), та Артемій Ведель (1767-1808рр.). М. Березовський створив вишукані за композицією та досконалі за формою оперу «Демофонт» та сонату – найперші відомі твори оперного та камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Ведель був не тільки композитором, а й блискучим співаком та виконавцем. Його творчість зосереджувалась переважно на релігійній тематиці, якій присвячені більшість з його 30 хорових концертів (найпопулярніші – «Літурґія», «Всеношна», «Херувимська»). Яскравою зіркою цієї доби був Бортнянський – видатний реформатор церковного співу, духовний композитор, диригент. У творчій спадщині композитора опери «Креонт», «Алкід» «Квінт-Фаабій», «Сокіл», «Син-суперник» та понад 100 творів церковної музики. Поширюються також романси. До нас дійшли тогочасні популярні пісні-романси «Всякому городу нрав і права» Г.Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М.Петренка, «Їхав козак за Дунай» С.Климовського. Характерною рисою розвитку культури українських земель цієї доби було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який особливо і динамічно розвивався і в українській поезії ( І.Величковський, С. Яворський, Д.Тупало, Г.Сковорода та ін.). Цей стиль значною мірою відповідав ментальності українців, оскільки органічно поєднував відчуття святковості, динамічності, яскравої багатобарвності світу з ліричною, поетичною, філософською сентиментальністю. До того ж українці, як і всі народи, що тією чи іншою мірою мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжіли до пишності, емоційності, декоративності, а саме ці елементи становили основу барокового стилю.

В народній творчості XVIII ст. значне місце займають історичні пісні. Були це передовсім пісні про народних месників-гайдамаків і їх драматичну боротьбу з польсько-шляхетським гнобителями на Правобережжі. Окрему групу пісень творять чумацькі пісні, в яких змальовуються важкі обставини з життя чумаків, що відбували далекі і небезпечні подорожі за сіллю на Крим. До героїчного епосу українського народу, разом з історичними думами, і піснями, належать теж своєрідні пісні, ніби старовинні баляди, в яких відображено боротьбу народу проти турецько-татарського чи польського поневолення. У своїй усній словесності, приказках, піснях, казках, - писав Іван Франко, - український народ своєю кров’ю і своїми кістками писав історію своєї боротьби за волю і поставив тривкий пам’ятник своєї здорової, розумної, чесної мислі, своєї прихильності до світла, справедливості. А за висловом Т.Шевченка, українська народна словесність, що є безсмертним надбанням народу –

«наша дума, наша пісня

не вмре, Не загине.

От де люди .....

Страницы: [1] | 2 |




 




 

Записник:
Вибранних робіт  

На данній час, в нашій базі:
Реферати: 5481
Розділи по алфавіту:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Ключеві слова: Динаміка розвитку культури | Реферат

РефератБанк © 2018 - Банк рефератів, дипломні, курсові роботи - безкоштовно.
поисковая оптимизация