Головна   Додати в закладки Родина Вовчі | Реферат


Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info | Реферат банк.
 Пошук: 

 

 




Родина Вовчі - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Біологія
Розмір файла: 25 Kb
Кількість завантажень:
89
Кількість переглядів:
3052
Описання роботи: Реферат на тему Родина Вовчі
Дивитись
Завантажити


Родина об’єднує типових хижаків, у своїй більшості середніх за розміром, добре пристосованих до активного добування інших тварин, переслідуючи їх чи висліджуючи.

Торс в усіх представників родини видовжене, покоїться на струнких, довгих або порівняно коротких ногах. На передніх лапах у вовчих 5 пальців, на задніх – 4; тільки у гієно видної собаки на передніх лапах 4, а в домашніх собак буває іноді 5 пальців на задніх. Вони озброєні міцними, але тупими кігтями. Голова видовжена, з більш-менш витягнутою мордою, стоячими, зазвичай гострокінцевими, іноді дуже крупними вухами. Хвіст у всіх видів густо вкритий шерстю, довгий. Волосяний покрив густий, іноді досить пухнастий. Забарвлення – найрізноманітніше: однотонне, крапчасте, плямисте, іноді дуже яскраве. Деяким видам притаманна сезонна зміна забарвлення. Ці тварини – зоофаги. Відповідно до характеру харчування зубна система ріжучого типу: сильно розвинуті клики та хижацькі зуби. У більшості видів нараховується 42 зуби; у роду Guon останні нижні коренні відсутні – і загальне число зубів скорочується до 40, а в южноамериканської кустарникової собаки (Speothos) немає і задніх верхніх корінних, так що нараховується всього 38 зубів. У африканскої вухастої лисиці (Otocyon) в обох щелепах є по 4 корінних і загальна кількість зубів досягає 48.

Представники родини розповсюджені по всім материкам, не виключаючи Австралії, і заселяють усі ландшафти, від арктичних тундр і тайги до степів, пустель, саванн, тропічних лісів та гір. Особливо багато численні на відкритих місцевостях. Ведуть одиночно-сімейний або груповий спосіб життя. Останній характерний для хижаків, що активно переслідують крупних копитних тварин. Більшість видів є зоофагами, але на рідко харчуються падаллю, комахами, рослинною їжею. Лише єнотовидна собака, що поселяється у північних районах, впадає в неглибокий зимовий сон.

Своє потомство вовчі виводять в норах, природних схованках чи в лігвах на поверхні землі. В більшості випадків вони - моногами; розмножуються один раз на рік, характеризуються високою плодовитістю.

Родина вовчих має велике практичне значення: представник и ряду видів вовчих мають цінне хутро, їх навіть розводять у неволі, деякі є шкідниками тваринництва та небезпечними в епідемічному відношенні. До родини також належать домашні собаки з їх багато численними породами.

Родина нараховує (по різним даним) 3 підродини, до 11 родів та близько 31-37 видів. Більша частина видів входить в підродину Canidae. Його центральним родом вважається Вовк (Canis), що об’єднує вовків, койота, собак, шакалів – найбільш крупних і самих типових представників родини.

Вовк (Canis lupus) або звичайний. Весь зовнішній вигляд цього хижака свідчить про могутність та відмінну пристосованість до невтомного бігу, переслідуванню та нападу на своїх жертв. За розмірами вовк крупніший за велику вівчарку. Довжина тіла в середньому 105-160 см, хвоста – 30-50, висота в плечах 80-85 см і до 100 см. Маса зазвичай 32-50 кг. В літературі згадуються вовки, нібито мавші масу, більшу за 90 кг, але серед сотень точно зважених вовків з різних частин світу не було ні одного, тяжчого 79 кг.

Забарвлення та розміри вовків схильні сильній индивидуальній і географічні й мінливості. Тільки на території Росії водяться вовки майже 8-9 підвидів, ще більше їх в Північній Америці. Самі крупні звірі живуть на півночі, дрібні – на півдні. Перші забарвлені в дуже світлі тони, а зимою майже зовсім біліють. Лісовій зоні властиві вовки найбільш інтенсивно забарвлених підвидів, тоді як на півдні, в пустелях, їх замінюють звірі тьмяно-пісочного кольору. Вовк досить широко розповсюджений. Він зустрічається на Піренейському півострові, в Італії, Польщі, Скандинавії, Фінляндії, Україні, Майже по всій території Росії. На Сахаліні та Курильських островах вовк відсутній. В Азії він населяє Корейський півострів, частково Китай та півострів Індо стан, Афганістан, Іран, Ірак, Аравійський півострів. Вовки були і в Японії, але на даний час вони знищені. В Північній Америці вовк, колись розповсюджений майже по всьому материкові, тепер сильно винищений.

Вовка відрізняє сильна екологічна пластичність. Він живе в самих різноманітних ландшафтах, але надає перевагу відкритим степам, полу пустелям, тундрі, лісостепу, уникаючи суцільних лісових масивів. Причиною цього є обилие корму, насамперед наявність диких та свійських тварин, а також умов полювання на них, особливо в голодний зимовий період, коли на розподіл та чисельність хижака рішуче впливає глибина снігового покриву. Річ у тім, що в рихлому глибокому снігові в лісах вовк сильно провалюється і не може наздогнати лося чи оленя. Становище змінюється тільки весною, коли сніг підмерзає, і здатний витримувати вовка, але ламається під тяжкістю копитних звірів. Полювання вовків на мало засніжених, відкритих районах набагато ефективніше, ніж у тайзі.

Для вовків характерним є сімейний спосіб життя. Пари в них утворюються на невизначений період, майже на все життя. Основою зграї є виводок цьоголітків з батьками, до яких можуть приєднатися торік прибулі звірі та холості самці. В зграї лиш зрідка буває більше 10-12 особин. Вовки сильно прив’язані до один раз вибраного лігва і полюють в межах відомого, досить широкого району. Якщо їх не переслідують, то вони досить уперто притримуються облюбованої місцевості. При цьому ділянки окремих сімей ізольовані одна від одної, ніколи не накладаються і строго охороняються своїми хазяями.

Кордони зайнятої території вовки позначають за допомогою сечових точок або екскрементами в певних, добре помітних пунктах – на певних купинах, кущах, коло дерев, стовпів тощо. Цей «нюховий телефон» слугує важливим і точним засобом взаємоінформації звірів, попереджує сутички між хазяями дільниці та прибульцями, а в період розмноження, навпаки,сприяє зустрічі самців та самок.

Лігвом вовка слугують зазвичай ті чи інші природні схованки – під вивернутим корінням дерев, в нішах, на схилах ярів, в щілинах скель тощо. Іноді вовки пристосовують нори борсуків, бабаків песців та інших звірів, рідше – риють їх самостійно. Своє житло хижаки розташовують у глухих, важкодосяжних місцях, обов’язково недалеко від водоймищ, старанно його маскують і додержуються всілякі міри обережності, щоб не розкрити ворогам, де знаходиться потомство. В противагу цьому відомо ряд випадків, коли вовченят знаходили в зовсім неочікуваних місцях: в старих скиртах соломи, залишених у полі, в штабелях дров і снігозахисних щитках коло дороги, на хлібному полі в 300 м. від села, в конопляних насадженнях в 10 м. від садиби. Характерним є те, що всі вовки не полюють поблизу свого житла, а на відстані 7-10 км і далі, що також забезпечує безпеку потомства. Після того, як вовченята підростуть, звірі перестають користуватися постійним лігвом, а на відпочинок залишаються в різних, але надійних місцях.

Вовк – типовий хижак, що добуває їжу самостійно, активним пошуком та переслідуванням своїх жертв. Основу харчування вовків складають копитні тварини: в тундрі – дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні – лосі, олені, козулі, кабани, свійські вівці, корови, коні; в степах та пустелях – антилопи та свійські тварини. Також велику роль у харчуванні вовків відіграють мілкі тварини – зайці, ховрашки, гризуни, особливо в роки їх масового розмноження. В теплу пору року вовки ловлять багато полівок, лемінгів та інших дрібних тваринок і на цій їжі добре підкормлюються до зими і навіть жиріють. Влітку вовки не випускають можливості з’їсти кладку яєць, пташенят, сидячих на гніздах пташок або тих, що годуються на землі, як правило тетеревиних, водоплаваючих та інших пташок. У районах скупчення гусей чи качок вовки також нерідко ловлять їх з великою спритністю. Часто хижаки добувають і свійських гусей. Здобиччю вовків іноді бувають лисиці, єнотовидні собаки, корсаки, а також свійські собаки, за якими вовки полюють спеціально, зухвало викрадаючи їх на сільських вулицях, прямо з двору і ледве не на очах у мисливців. Зрідка голодні вовки відважуються нападати на ведмедів, що сплять у барлогах. Вовкам є властивий і канібалізм. Відомо багато випадків, коли вони розривали і з’їдали ослаблених звірів, поранених мисливцями чи іншими хижаками. На відміну від деяких інших хижих звірів вовки часто повертаються до недоїдених залишків власної здобичі, особливо в голодний період року. Не нехтують вовки і трупами свійських тварин, а на морських узбережжях – тушами тюленів і інших морських звірів, викинутих хвилями. В степах та пустелях звичайною їжею вовків є різноманітні плазуни, жуки, сарана. Також в південних районах вони поїдають і деякі рослинні корми – різні ягоди, плоди конвалії, дикі та садові фрукти, навіть гриби. При можливості в їжу йдуть кавуни та дині, що задовольняють не стільки голод, скільки спрагу, адже хижаки потребують велику кількість води. Вовк відомий своїм ненажерством. Дійсно, якщо він голодний, то здатний з’їсти до 10 кг м’яса. Але в звичайних умовах добова норма дорослого звіра складає всього приблизно 2 кг, інше м’ясо він просто розтаскує і ховає про запас, поїдаючи його пізніше. З іншого боку цей звір має дивовижну здатність голодувати, не втрачаючи при цьому життєвих сил. В Ямальській тундрі поранений вовк пролежав, не змінюючи місця і не полюючи, тобто перебуваючи голодним, 17 днів. Він сильно схуднув, але повністю оправився від ран та втік, наче здоровий. В процесі полювання вовків на крупну дичину особливо добре видно, наскільки це добре розвинуті хижаки, якою складністю відрізняється їх поведінка. Навіть при полювання удвох влітку вовки нерідко практикують розділення обов’язків, коли один стає за гонщиком, а інший ховається в засідці. Перший із них діє дуже обережно, поступово, методично направляючи намічену жертву до свого напарника. В зграї, що переслідує лося, оленя чи сайгу, часто одні хижаки біжать по п’ятам жертви, а інші – на переріз або біжать, не поспішаючи, і, відпочивши, змінюють перших. При цьому хижаки показують вражаючу невтомність, безпощадну настирливість і рано чи пізно добиваються свого. Іноді вони заганяють ізюбра в скелі і, оточуючи, чекають, коли той, втомившись, спробує прорватися й втекти. Вовки вміло виганяють козуль та оленів на слизький лід або ловлять їх в глибокому, рихлому снігові. Однак в інших умовах хижаки не можуть догнати здорового оленя і після короткого переслідування припиняють полювання.

Гін буває взимку, в різних районах ареалу – з грудня по березень. В старих вовків гін зазвичай протікає в досить мирній обстановці, якщо тільки їх пара збереглася або не з’явився інший одинокий самець. Коло одиноких вовчиць може збиратися група самців. Між ними виникають жорсткі сутички та бійки, часом зі смертельним результатом для більш слабких. Цьому причиною є надлишок самців, що часто спостерігається в популяціях вовків Євразії та Північної Америки.

Вагітність у вовчиць триває від 62 до 75 днів. У виводкові в середньому нараховується 5-6 вовченят, рідко до 14-15, а іноді всього 1-2. Вони народжуються весною, сліпими, з закритими вушними отворами, покритими рідкою буруватою шерсткою. Прозрівають через 9-12 днів; через 3 тижні починають виповзати з лігва; півтора місяця вигодовуються молоком, але вже до цього починають їсти полу переварене м’ясо, відригнете самцем, котрий весь цей час забезпечує вовчицю та вовченят їжею. Ростуть вони швидко: за перші 4 місяці їх маса збільшується майже в 30 раз, але потім темп росту помітно спадає. Поступово вовченята привчаються вмертвляти дрібних тварин, яких їм приносять батьки, а потім вже вчаться справжньому полюванні. Хоча дорослі вовки досить уважно піклуються про своє потомство, велика кількість цуценят вмирає в перший рік життя. Смертність вовченят в цьому періоді може досягати 60-80 %. За спостереженнями за канадським вовком вчені дослідили, що у вихованні вовченят нерідко бере участь дорослий самець-одинак, що перебуває у юродстві із даною родиною.

Вовчиці досягають статевої зрілості на другий рік життя, а самці тільки в 3 роки, але часто ще не знаходять собі пари. У природі вовки доживають максимум до 15-20 років, але вже в 10-12 років у них спостерігаються признаки старіння.

Вовки активні переважно вночі, але їх можна зустріти і вдень. Про свою присутність вони нерідко дають знати голосним виттям, яке сильно відрізняється за своїм характером у дорослих вовків, молодих, вовчиць, а також в залежності від ситуації. Річ у тім, що за допомогою різного роду виття вовки обмінюються інформацією про присутність здобичі, появу інших вовків, людей та інших важливих для них подіях.

Досить різноманітні вирази морди вовків, пози та рухи тіла, положення хвоста, що відображає відмінності емоціонального стану звірів і має позачергове значення для встановлення контактів між особинами чи, навпаки, попереджаючи зіткнення. Із аналізаторів у вовка краще всього розвинутий слух, дещо слабкіше – зір та нюх. Добре розвинута вища нервова діяльність поєднується у вовків із силою, спритністю, швидкістю бігу та іншими фізичними даними, що сильно підвищують шанси цього хижака в боротьбі за існування. При необхідності вовк розвиває швидкість до 60-80 км/ч, здатний робити переходи до 60-80 км за ніч, а в середньому за добу проходить (в лісовій зоні) більше 20 км. І при спокійній ходьбі, і при бігові вовк вражає легкістю рухів. Він ніби стелиться над землею; не змінюючи алюру, долає великі відстані без тіні втоми. Якщо вовків пара або група, вони можуть іти слід у слід, і лише на повороті або на місці відпочинку, коли звірі розходяться, можна визначити їх кількість. Відбитки лап на землі дуже чіткі, чим відрізняються від незрівнянно більш розпливчатих слідів крупних собак. Вовк володіє не тільки швидкістю та невтомністю в русі, але і великою силою. Він без видимих зусиль може волокти в зубах вівцю, нести її перед собою або нести, закинувши на спину. В тундрі, а також в горах вовки роблять сезонні кочування вслід за стадами диких та свійських тварин. Іноді спостерігається помітне збільшення чисельності хижаків в якій-небудь місцевості внаслідок різкого погіршення умов існування по сусідству.

Лисиця (Vulpes) руда чи звичайна, найбільш розповсюджена та добре відома. Розміри її більші за інших представників роду: довжина тіла 60-90 см, хвоста 40-60 см, маса – 6-10 кг. В більшості випадків забарвлення спини яскраво-руде, з неясним темним візерунком, живіт білий, іноді чорний. Забарвлення тварин південних районів ареалу тьмяне. Поряд із типово забарвленими „вогневиками” зустрічаються представники з більш темним хутром. Зрідка спостерігаються альбіноси. Розповсюджена лисиця досить широко: в Європі, Північній Африці, більшій частині Азії (аж до Північної Індії, Південного Китаю та Індокитаю), в Північній Америці. Раніше вважали, що в Америці водиться особливий споріднений ид (V. fulvus), але тепер його розглядають як підвид рудої лисиці. Забарвлення та розміри лисиць відрізняється великою географічною мінливістю. В Європі існує 14-15 підвидів, а для решти частини ареалу відомо більше 25 підвидів, не враховуючи велику кількість інших, описаних систематиками, але сумнівних форм. Загалом, до півночі лисиці стають крупнішими та яскравішими, а до півдня – дрібнішими та тьмяніше забарвленими. В північних районах з суворими кліматичними умовами частіше зустрічаються чорно-бурі та інші меланістичні форми забарвлення.

Відмічена різноманітність забарвлення й розмірів лисиці пов’язана з обширністю її ареалу і досить відчутними відмінностями умов існування в окремих його частинах. Достатньо сказати, що лисиця населяє, щоправда з різною густиною, всі ландшафтно-географічні зони, починаючи з тундри і закінчуючи степами й пустелями, включаючи гори. При цьому лисиця водиться не тільки в дикій природі, але й в культурних ландшафтах, включаючи найближчі околиці сіл та міст, в тому числі крупних промислових центрів. Більше того, часто в освоєних людиною місцевості лисиця знаходить особливо сприятливу для себе обстановку. Лисиця надає перевагу відкритій місцевості, а також районам, де є окремі гаї, переліски, а також горби й яри, особливо коли взимку снігове покриття там не занадто глибоке й рихле. Тому на території нашої країни більше всього лисиць живе не в лісах, а в лісостепах, степах та передгір’ях Європейської та Азіатської частин. Лисиця, хоча й належить до типових хижаків, харчується найрізноманітнішою їжею. Серед її кормів більше 300 видів одних тільки тварин, не враховуючи кілька десятків видів рослин. Основу її харчування складають гризуни, головним чином полівки. Можна сказати, що від їх кількості та доступності в значній мірі залежить добробут популяцій цього хижака. Більш крупні ссавці, наприклад зайці, грають незрівнянно меншу роль, хоча в деяких випадках лисиці ловлять їх, особливо зайченят, досить часто, а в період заячого мору поїдають їх трупи. Іноді лисиці нападають на малят козуль. Пташки в харчуванні лисиць не на стільки важливі, як гризуни, хоча хижак ніколи не випустить можливості зловити будь-яку з них, потрапивши на землю (починаючи від найдрібніших і закінчуючи найбільш крупними – гусьми, глухарями та ін.), а також знищити кладку чи пташенят. Навіть свійських птахів лисиці викрадає не так часто і не в такій кількості, як прийнято думати. В південних частинах Європи лисиця часто добуває плазунів, на Далекому Сході, коло річок, вони харчуються лососевою рибою, що загинула під час нересту; майже скрізь в літні місяці поїдають масу жуків та інших комах. Нарешті, досить охоче використовують різноманітну падаль, а в голодний період – і різні відходи. Рослинні корми – ягоди, плоди, фрукти, рідше вегетативні частини рослин – входять до складу їжі ледве не всіх лисиць, але особливо на півдні ареалу. Взагалі характер харчування і видовий склад кормів сильно різниться не тільки в різних географічних районах, але і в особин суміжних популяцій, що населяють неоднакові місцевості.

Індивідуальну ділянку, котру займають пара чи родина, повинна забезпечувати тварин не тільки достатньою кількістю їжі, але й комфортними, безпечними місцями для влаштування нір. Лисиці риють їх самі або, досить часто, займають нори, що належать борсукам, бабакам, песцям чи іншим тваринам, пристосовуючи їх під свої потреби. Найчастіше лисиці поселяються на схилах ярів чи пагорбів, вибираючи ділянки з добре дренованим пісчаним ґрунтом, захищені від заливання дощовими, талими та ґрунтовими водами. Навіть якщо нора вирита самостійно, вона зазвичай має декілька входів, що ведуть через більш-менш довгі, похилі тунелі в обширну гніздову камеру. Іноді лисиці використовують природні схованки – печери, розщілини скель, дупла в товстих впавши деревах. В більшості випадків (але далеко не завжди) житло буває добре вкритим в густих заростях чи чагарниках. Але його демаскують протяжні тропи, а поблизу – викиди ґрунту коло входу, численні залишки їжі, екскременти і т.д. нерідко розвивається пишна бур’янова рослинність.

Як правило лисиці користуються сталою схованкою тільки в період виховання молодняку, а в решту часу відпочивають у відкритих лігвах в снігу і на моху. Однак, рятуючись від переслідування, лисиці нерідко заховуються в нори в будь-яку пору року, ховаючись в першій норі, що знайшлася.

Подібно до вовка лисиця належить до моногамів – розмножується тільки один раз на рік. Тічка в неї з грудня по березень і триває всього кілька днів. Час гону та його ефективність від погоди та ситості звірів. Бувають роки, коли 60-70% самок залишаються без потомства. Вагітність триває 49-58 днів. У виводку нараховується від 4-6 до 12-13 цуценят, вкритих темно-бурим пухом. В двотижневому віці вони починають бачити, чути, в них прорізуються зуби. Півтора місяці лисенята вигодовуються молоком, але ще до того батьки поступово привчають їх до звичайної їжі, а також до її добування. В їх виховання беруть участь обоє батьків. Цуценята, що підросли, часто зустрічаються далеко від дому. До осені вони виростають. Деякі самки починають розмножуватися вже на наступний рік.

В неволі лисиці живуть до 20-25 років, але в природі всього декілька років.

Вони ведуть переважно осілий спосіб життя. В більшості районів лисицям не властиві регулярні міграції. Вони відомі тільки в тундрі, в пустелях та горах.

Полюють лисиці в різний час доби і там, де їх не переслідують, зустрічаються вдень, при цьому не хвилюються при виді людей. В інших випадках лисиця відрізняється обережністю і дивовижною здатністю, тікаючи від погоні, заплутувати й пускатися до різноманітних обманів, щоб одурити собак.

Вражаючі повадки в лисиць і при полювання, не задарма в фольклорі ледве не всіх народів, знайомих з лисицею, вона незмінно слугує символом хитрощів та спритності. Дійсно в умовах боротьби за існування в лисиці сформувалися досить складні форми поведінки. При спокійній ходьбі лисиця йде по прямій лінії, залишаючи рівний ланцюжок слідів. Налякана, вона може бігти дуже швидко, галопом або буквально стелиться над землею й далеко витягнувши хвоста. Цікавим видовищем є полювання лисиці на мишей, де-небудь на засніженому полі. Вона то прислухається до писку гризунів під снігом, то робить граційний стрибок, починає швидко рити, розкидати навколо сніговий пил, намагаючись знайти і схопити жертву. При цьому хижак настільки зацікавлений в полювання, що підпускає до себе дуже близько.

Зір лисиці не характеризується гостротою, і до недвижної людини вона може підійти дуже близько. Але нюх та слух в лисиці розвинутий дуже добре і слугують в основному аналізаторами. Під час гону або в стані збудження лисиця видає досить гучний звук, схожий на гавкіт. Злі звірі пронизливо вискотять.

Чисельність лисиць помітно коливається по рокам. На її стан впливає популяція гризунів, метеорологічні умови, масові хвороби. В голодні роки не тільки падає плодовитість самок і збільшується смертність серед молодняку, але й виникають умови, сприятливі до розповсюдження епізоотії, що охоплюють великі простори. Це епізоотії сказу, чуми хижаків, корости та ряду невідомих захворювань. Іноді при цьому знаходять десятки трупів тварин, а у тих, що вижили, різко зменшується якість хутра.

Лисиця має практичне значення як цінний хутровий звір та як енергійний ворог гризунів та комах. В 19 ст. було штучно виведено породу сріблясто-чорних лисиць. Шляхом селекції не тільки покращили якість шкурок, але й вивели нові породи – платинова, бакуринська та ін. Шкода, що причиняється свійській птиці й дичині, не йде ні в яке порівняння з користю, що приносять ці хижаки.

Інші представники родини Вовчі.

Песець (Alopex lagopus)

Вовк гривистий (Chrysocyon brachyurus)

Вовк червоний (Cuon alpinus)

Вовк рудий (Canis niger)

Динго (Canis dingo)

Койот (Canis latrans)

Корсак (Vulpes corsac)

Лисиця афганська (Vulpes cana)

Лисиця великовуха (Otocyon megalotis)

Лисиця карликова (Vulpes macrotis)

Лисиця сіра (Urocyon cinereoargrnteus)

Майконг (Cerdocyon thous)

Собака гієновидна (Lycaon pictus)

Собака єнотовидна (Nyctereutes procyonoides)

Собака кустарникова (Speothos venaticus)

Фенек (Fennecus zerda)

Шакал чепрачний (Canis mesomelas)

Шакал ефіопський (Canis simensis)

Шакал (Canis aureus)

Міністерство аграрної політики України

Вінницький Державний Аграрний Університет

ДОПОВІДЬ

на тему:

„ Родина Вовчі”

Виконала студентка

21-ЕО групи

Авдєєва Г.С.

Вінниця 2008




 




 

Записник:
Вибранних робіт  

На данній час, в нашій базі:
Реферати: 5481
Розділи по алфавіту:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Ключеві слова: Родина Вовчі | Реферат

РефератБанк © 2019 - Банк рефератів, дипломні, курсові роботи - безкоштовно.
latte coffee machine

www.agroxy.com/prodat/goroh-146/zhitomirskaya-obl

http://agroxy.com