Головна   Додати в закладки Поняття морально-етичних цінностей їх структура та розвиток. | Реферат


Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info | Реферат банк.
 Пошук: 

 

 




Поняття морально-етичних цінностей їх структура та розвиток. - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Різне
Розмір файла: 62 Kb
Кількість завантажень:
122
Кількість переглядів:
4402
Описання роботи: Реферат на тему Поняття морально-етичних цінностей їх структура та розвиток.
Дивитись
Завантажити


План

I. Походження моралі.

II. Поняття морально-етичних цінностей.

III. Структура моралі:

1. моральна свідомість;

2. моральна практика.

IV. Розвиток моралі.

V. Глобальні проблеми у світлі загальнолюдських моральних цінностей.

Як західні, так і східні культури проходять кілька стадій у своєму розвиткові у рамках традиційного суспільства, бо всі вони попри відмінності, своєрідність, пов’язані з релігійно-етнічними, економічними особливостями, мають досить яскраво виражені схожі риси, тобто стиль життя. Оскільки він задається схожими обставинами, то й поведінка людей, їх мотивація, обґрунтування намірів також типізуються, незалежно від того, на яких засадах базується теорія, що вивчає звичаї; пояснює вона закономірності економічним чи духовним розвитком. Ми бачимо, як риси, що визначають людську мораль, поступово виявляються у тій чи іншій формі, усе виразніше вимальовуються й переживають свою кризу, руйнуються, витісняються на задній план більш розвиненими формами. Старе, забуте, незрозуміле новим поколінням раптом відроджується, набуваючи зовсім нового змісту.

Іншими словами мораль історична. Вона, як чисто людська риса, безумовно мінлива, як і сама людина. Тому, говорячи про виникнення моралі, необхідно з’ясувати найбільш загальні принципові тенденції, які розвивалися протягом довгої еволюції людства і спричинили виникнення того, що зараз називаємо мораллю.

Узагальнююче визначення передумов виникнення моралі, включає, по-перше, формування у стародавньої людини абстрактного мислення, здатності утворювати загальні поняття, визначати зв’язки й закономірності, формулювати принципи – наскільки це взагалі можливо на тому рівні. З розвитком цієї риси людської свідомості пов’язують узагалі появу ідеології, що вміщує зародки багатьох сучасних форм свідомості; дані про можливий час виникнення цієї (злитої, нерозчленованої) ідеології різні: першими ознаками володів, мабуть уже неандерталець (20-30 тис. років тому), а явними стійкими - кроманьйонець (40-10 тис. років тому). Навички абстрактного мислення дозволяли давній людині формулювати закони світу, природи і людського суспільства.

По-друге, передумовою моральної свідомості можна вважати вироблення на початку людської історії соціального способу передачі інформації, соціальної спадковості, на відміну від генетичної програми поведінки - основи способу життєдіяльності всіх тварин. Якщо виходити з того, що людина є якоюсь мірою продовження деяких тенденцій розвитку, випробуваних природою на тваринах, можна помітити, що у міру ускладнення живої істоти у її житті збільшується роль виховання через спілкування з собі подібними. Найважливіше це для близьких родичів людини ‑ приматів, що мають дуже складну систему стосунків. З розвитком форм життя зростає ступінь індивідуалізації окремої істоти і ступінь її свободи. Без цих понять неможливо визначити суть моралі. Принциповою характеристикою людського існування, на відміну від тваринного, є не тільки відповідність матриці - інформації про життєдіяльність, закладеній у кожному організмі, скільки розвиток способу життя. Якщо тварина зберігає своє існування завдяки тому, що знає, як слід діяти, то сутність людського буття - у зміненні. Тільки людина сумнівається у своїй суті, суті свого буття, своєму призначенні. Тому вона й визначається як істота переважно моральна: постійний розвиток, крім свободи, потребує величезної відповідальності за прийняття рішення і наслідки цього вибору.

Нарешті, ще одна обставина: на відміну від біологічної програми, мораль гнучкіше реагує на зміни середовища проживання. Людство переживає значні зміни у коротші строки порівняно з природою. Що далі людина від природи, ці зміни інтенсивніші, оскільки суспільство само змінює себе, свій світ і свою діяльність. Безумовно, це також накладає відбиток на всю систему культури, включаючи мораль. Як і все живе, людство не дуже любить різкі й значні зміни в умовах існування. Як і все живе, людина захищає своє життя і добробут.

Третя передумова виникнення моралі: людська здатність діяти без розрахунку на негайний очевидний результат. Тварина діє, маючи на меті те, що існує об’єктивно: плід манго чи мишу. Принципова відмінність людської діяльності полягає в тому, що її мета до початку дії ідеальна, уявна. Початок дії та досягнення мети можуть розділяти роки, отже з людською терплячістю не може рівнятися навіть котяча. Людина планує засоби та спосіб і дії і, нарешті, риє, одержує бажане, співставляє із задуманим і, як правило, буває розчарованою: уявне здавалося привабливішим. У цій незадоволеності - запорука людського розвитку і, крім того, дуже важлива особливість ставлення до світу, на яку спирається також і мораль.

Питання про природу, сутність і розвиток моралі розглядається з огляду на підходи щодо виникнення людини (релігійні, натуралістичні, соціально-історичні концесії).

У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як така, що дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер - тобто вона поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її вимогами, всі мають їх дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у становленні моральної свідомості.

Натуралістична етика, провідні ідеї якої найвідчутніші у творах Ч.Дарвіна, В.Єфроїмсона, П.Кропоткіна, П.Симонова, Г.Спенсера, З.Фрейда, К.Юнга та ін., витоки моралі шукає у природному світі, у біологічній природі людини. Тобто вона виникла в процесі еволюції тваринного світу та абсолютизує значення біологічного чинника у виникненні моралі. Сутність моралі тут вбачається, врешті - решт, в інстинктах самозбереження та продовження роду(виду). Спрощується процес виникнення і розвитку моралі у теоріях суспільного договору.

Більш виваженим і глибоким здається соціально-історичний підхід до виникнення людини й моралі. Аристотель, К.Маркс, Є.Дюркгейм, М.Вебер та ін. обґрунтовували соціальну природу моралі, її витоки, шукали у розвитку суспільного життя. На думку прибічників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства. Її виникнення пов’язується з необхідністю підтримання суспільного (людського) на відміну від тваринного способу життя, з потребами координації, узгодження індивідуальної за характером діяльності з колективною взаємодією для виживання людини за суворих умов життя первісних спільнот, з потребами регулювати між людські стосунки, упорядковувати людське спілкування тощо.

Таким чином, існує кілька концепцій щодо походження моралі. Вони доповнюють одна одну, створюють у культурі об’ємне, багатогранне бачення моралі.

З розвитком матеріально-економічних відносин, ускладненням суспільного життя, зростанням духовним начал у житті людини поступово формується моральна система суспільства. Вона виражає інтереси суспільства, пануючих у ньому соціальних груп (верств, каст, класів). Отож вона виникає і розвивається у людській спільності як спосіб регулювання між людських стосунків. У ставленні до іншого як до людини реалізується людська(соціальна) сутність індивіда, задовольняється органічна для суспільної істоти потреба у співпричетності до інших, до суспільства. Мораль реалізується безпосередньо у ставленні до іншого як рівного собі.

Пріоритетне місце у моралі займає проблема погодження (гармонізації) індивідуальних і суспільних інтересів. За цих умов мораль стає духовним засобом осмислення і вираження загального інтересу колективу, спільності, суспільства, способом здійснення волі суспільної цілісності, до якої належить людина. Вона підводить стихії індивідуальних, приватних, особливих(сімейних, групових, професійних, етнічних тощо) інтересів людей під загальний знаменник суспільного інтересу. Призначення моралі полягає у підтриманні та захисті єдності та цілісності спільноти, суспільства за допомогою базових суспільних духовних цінностей. Такі цінності, маючи високу значущість, авторитетність для суспільства і людини, орієнтують і спрямовують дії поведінки людей. Вона є способом регулювання поведінки людини і здійснюється шляхом вироблення духовних цінностей, які є метою та сенсом людського існування.

Мораль передбачає ціннісне ставлення людини до природного світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб’єктів, інших людей і до самої себе. Моральні цінності (норми, принципи, ідеали, уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дружби, любові тощо), що виникають та існують у суспільстві, сприймаються моральною свідомістю людини, кристалізуються в її ціннісні орієнтації, переконання, соціально-психологічні настанови й реалізуються у вчинках, лінії поведінки на життєвому шляху особистості. У моралі санкція моральної свідомості дій соціальних суб’єктів здійснюється у формі оцінки (схвалення чи засудження), яка відповідає загальним принципам, нормам, поняттям добра чи зла, справедливості, блага.

Духовні прагнення, ідеали, принципи, норми моралі належать не стільки до сфери дії інтересів, скільки до сфери цінностей. Стимули і причини людської діяльності набувають тут подальшого розвитку: потреби, перетворені на інтереси, у свою чергу, «перетворюються» на цінності. Зміст цінностей зумовлений культурними досягненнями. Світ цінностей – це насамперед світ культури у широкому розумінні, це сфера духовної діяльності людей, їхньої моральної свідомості, уподобань – тих оцінок, якими виражається міра духовного багатства людини.

На перший план тут виступає все не те, що безумовно необхідне, без чого не можна існувати (це вирішується на рівні потреб), не те, що вигідно з погляду матеріальних умов життя (це рівень дії інтересів), а те, що відповідає уявленням про призначення людини і її гідності, ті моменти в мотивації поведінки, в яких має прояв самоствердження людини і свобода особистості. Ціннісні стимули торкаються особистості, структури самосвідомості, особистих потреб. Без них немає ні розуміння суспільних інтересів, ні подвигу, ні справжнього самоствердження людини.

Отже, цінності – це поняття, яким широко послуговуються у філософії для акцентування на людському, соціальному та культурному значенні тих чи інших явищ дійсності.

Тобто цінності – це рівень значущості одного стосовно іншого в певній системі. Вся багатоманітність предметів людської діяльності, суспільних відносин і включених у них природних явищ може виступати як «предмет», «цінності», тобто оцінюватись у плані істини, добра, краси тощо. Йдеться про такі цінності, як гносеологічні (наприклад, істина), етичні (моральні норми, принципи), естетичні (краса) та ін.

Тому вищою цінністю пізнання, а отже, навчання, рушійною силою і результатом наукової діяльності є істинне знання, подолання заблудження. Прагнення до прекрасного має не менше значення для людської культури, ніж прагнення до знань. Проголошення ідеалів рівності, свободи особистості, справедливості як необхідних складових гідного існування людини – це цінності соціально-політичного характеру. Цінність людської праці – це ще один ряд цінностей. Моральні уявлення, мотиви, уподобання діють у всіх сферах діяльності людини.

Ставлення до діяльності формується у людині на рівні її самосвідомості, у якій особливе місце посідають цінності орієнтації – найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, закріплені її життєвим досвідом, всією сукупністю її переживань. Основним змістом цих орієнтацій можна вважати політичні, світоглядні, моральні переконання, глибокі та постійні уподобання, моральні принципи поведінки. Саме тому в будь-якому суспільстві цінність орієнтації як елемента саморегуляції поведінки людини є предметом виховання, цілеспрямованого впливу. Стійка структура цих орієнтацій зумовлює такі якості особистості, як цілісність, надійність, вірність певним принципам та ідеалам (тому ми говоримо про принциповість людини), здатність до вольових зусиль (вольова людина) в ім’я цих ідеалів і цінностей, активність життєвої позиції, наполегливість у досягненні мети тощо.

У системі цінностей особливою, абсолютною цінністю є людина. З її інтересами як родової та соціальної істоти співвідносяться інші цінності – як матеріальні, так і духовні (хоча всі цінності в кінцевому підсумку є духовними утвореннями). Усі вони так чи інакше пов’язані з цінністю людини, виявляють різне ставлення до неї або, за словами І.Канта, до людства у собі і в іншій людині.

Мораль як складне соціальне явище має загально-людський і конкретно-історичний зміст і тому містить у собі й цінності, вистраждані народами світу у процесі свого існування (їх ще називають простими нормами моральності і справедливості або елементарними правилами людського спільного життя), й етнічні, що відбивають особливості духовного розвитку конкретного народу (нації), й соціально-групові, вироблені, перш за все, домінуючими (чи панівними) верствами, класами. Загальнолюдські моральні цінності орієнтують на ідеали гуманізму, рівності, справедливості, тобто на ставлення до людини як до вищої цінності і мети суспільства, на обов’язковість оцінки її вчинків, поведінки з позицій добра і справедливості, на протистояння злу, на розумні потреби, на певне самообмеження заради блага інших, причому не з примусу, а свідомо й добровільно. Усі складові і, перш за все загальнолюдські моральні цінності, задають і формують цілі духовної культури, критерії оцінки, а сама мораль стає ціннісно-смисловим ядром культури, надає їй гуманістичного змісту.

Отже, мораль – це сукупність вимог, приписів, норм і принципів щодо поведінки людини у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів, суб’єктів та інших людей і до самої себе з позицій добра чи зла.

У ході аналізу такого складного явища, як мораль, неминуче виникають різні підходи, думки. Однак більшість сучасних дослідників визнають наявність у моралі двох відносно самостійних сфер: моральної свідомості та моральної практики, в процесі якої реалізуються моральні ідеали, почуття.

Моральна практика, це, перш за все моральна діяльність відносин особистостей і моральні відносини. Моральні відносини розглядаються як такі, що визначають собою і діяльність, і свідомість, і те, що безпосередньо відбивається у них - ставлення людини до інших людей, до суспільства, його інституцій і спільнот, до самої себе. У моральній практиці реалізуються моральні почуття: уявлення, вона формує процес життєдіяльності суспільства й особистості.

Моральної діяльності у чистому вигляді не існує, оскільки мораль присутня, пронизує усі сфери життя, усі види діяльності людини. Тому варто і точніше говорити про моральні аспекти будь-якої діяльності (професійно-трудової, науково-пізнавальної, сімейно-побутової, художньої тощо). Будь-яка дія чи відсутність її - це вчинок, що вбирає у себе роботу свідомості (почуттєві, мисленні, вольові компоненти) й об’єктивацію її у результаті. Нерідко з моральною діяльністю пов’язують філантропічні дії, гуманітарну допомогу, моральне просвітництво, моральне виховання тощо. Але моральний бік цих й інших видів діяльності, різних заходів може тільки зовні бути схожим на морально зацікавлене, справедливе ставлення до людей, наповнене суспільним сенсом, чи видаватись за гуманістичне ставлення, а дійсні мотиви, внутрішні збуджувальні сили можуть бути поза моральними, а то й аморальними (користь, винагорода, страх покарання, бажання видавати себе за доброго та справедливого, тобто за іншого тощо). Діяльність, лінія поведінки людини складається з окремих вчинків, які характеризуються наявністю мотивів і мети, заради яких вони здійснюються. Тому моральна складова (аспект) вчинку може бути зрозумілою при аналізі його структури, що має вигляд своєрідного ланцюжка; потреба - інтерес - ціннісна орієнтація - ідеал - мета - мотив - вибір засобів досягнення мети - реалізація мотиву, або дія (акт) - результат - оцінка результату - наслідки - оцінка наслідків і знов повторення ланцюжка у новому вчинку.

Сукупність вчинків, моральних аспектів діяльності соціальних суб’єктів складає своєрідну тканину, сітку моральних відносин суспільства, спільнот. Моральні відносини є одним із видів суспільних відносин. Їх специфіка у тому, що:

1) вони виникають і реалізуються не стихійно, а свідомо, цілеспрямовано, вільно стосовно вищих моральних цінностей;

2) у процесі моральних відносин реалізуються моральні цінності;

3) моральні відносини не існують у стерильному, чистому вигляді, вони пронизують економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші відносини. Тому у них відбиваються особливості культури, етносів, націй, релігій, політики держав. Стійкість, повторюваність окремих складових моральних відносин знаходить відображення у звичаях, традиціях, ритуалах тощо.

Таким чином, моральні відносини – це ті зв’язки і залежності, у які включаються люди у процесі життєдіяльності на основі вироблених суспільством вимог і особистих переконань. Тому моральні відносини – це система цінностей, що реалізується у суспільстві. Їх зміст визначається системою моральних норм, принципів, оціночних уявлень, що реально панують у відповідній сфері життєдіяльності чи суспільстві взагалі.

Отже, моральні аспекти діяльності і моральні відносини складають об’єктивовану, виражену у поведінці, соціальних зв’язках сторони моралі. Моральна практика закріплюється у суспільних нормах, звичаях, традиціях. Вона складає ціннісний каркас суспільних відносин у кожній сфері життєдіяльності зокрема, надаючи їм людського виміру.

Ідеальну сторону моралі становить моральна свідомість.

Моральна свідомість являє собою своєрідний сплав почуттів, уявлень, у якому специфічно виявляються найбільш глибокі, основоположні сторони людського існування – стосунки індивіда з іншими, з суспільством, зі світом у цілому. Специфіка виявляється у відповідних поняттях: добро і зло, справедливість, совість, гідність тощо, у прагненні до вищих цінностей.

Залежно від носія моральна свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну. Оскільки мораль передусім спрямована на індивіда, розглянемо спочатку внутрішній світ окремої людини.

Ще за часів античності в людській душі виділяли три складові: розумну, вольову і почуттєву. Відповідно до цього ми можемо називати три базових компоненти індивідуальної моральної свідомості. Перший з них – уявлення про добро і зло, обов’язок, совість, про вищі цінності тощо, тобто раціональна частина індивідуальної моральної свідомості. Ще Сократ і Платон підкреслювали важливу роль розуму в моральному житті людини. Саме розум виробляє стратегію моральної поведінки, аналізує ту або іншу ситуацію, тактику конкретних дій. І у повсякденному спілкуванні поняття «розумна людина» і «людина моральна» нерідко розглядаються як синоніми. Прорахунки розуму в певних ситуаціях можуть призвести до сумних наслідків. Розум у певних ситуаціях може володарювати над пристрастями. Крім того, слід звернути увагу на те, що нерідко трапляються ситуації, коли одного розуму недостатньо. Такі ситуації складаються, коли не вистачає інформації про ту або іншу подію, про того або іншого індивіда або коли виникає дефіцит часу. Адже в повсякденному житті ми іноді блискавично даємо оцінку певному вчинку. Тут на допомогу приходять моральні почуття (почуття совісті, почуття обов’язку, почуття справедливості тощо) – другий компонент індивідуальної моральної свідомості.

Неможливо недооцінювати роль почуттів у реальному житті людини. Саме вони уловлюють ті відтінки вчинків, ситуацій, які «холодний» розум просто не помічає. Вони стають потужним стимулятором тих чи інших дій, перетворення намірів у конкретні вчинки.

Отже, можна зробити висновок, що для повноцінного морального життя важливою є гармонійна взаємодія розуму і почуттів. Вони не існують ізольовано один від одного і разом утворюють моральні переконання особистості.

Нерідко буває так, що людина має гідні переконання, але у реальному житті вони практично не реалізуються. І тут треба пригадати третій компонент моральної свідомості – волю, яка виявляється у стійкості, рішучості, у певному психологічному настрої та здатності до конкретних вчинків.

Добре відомо, що людина не може існувати і, відповідно, розвивати свої моральні якості, реалізовувати свою свободу, свої моральні переконання поза суспільством. Індивідуальна моральна свідомість формується у взаємодії з суспільною моральною свідомістю, носієм якої є суспільство в цілому.

Суспільна моральна свідомість не є аморфним утворенням, вона має свою структуру. Розглянемо найбільш простий варіант який охоплює буденну моральну і теоретичну моральну свідомість. Перша стихійно виникає ще в первісному суспільстві. Друга складається значною мірою цілеспрямовано з відокремленням розумової праці від фізичної, з виникненням професій, представники яких спеціально розглядали різні проблеми морального життя, займалися навчанням і вихованням молоді (це священнослужителі, філософи, письменники тощо). В теоретичній моральній свідомості головну роль відіграє моральна філософія (етика).

Повсякденна моральна свідомість являє собою наші і повсякденні судження з різних проблем моралі та відповідні оцінки, моральні почуття. Буденна моральна свідомість, її поняття відрізняються певною нечіткістю, суперечливістю, більшим зв’язком з практичними, безпосередніми потребами людей. Теоретична моральна свідомість більшою мірою спрямована на центральні, сенсожиттєві питання буття людства, характеризується більшою чіткістю, послідовністю, раціональністю і системністю.

Ставлення і розвиток етичної думки – тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставили основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з’явилися на відносно розвиненій стадії класових відносин.

А розпочався процес формування етики в середині першого тисячоліття до нашої ери в Давній Греції, Індії, Китаї. Сам термін «етика», увів у новий обіг Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.), автор таких робіт, як «Нікомахова етика», «Велика етика» тощо. Але не його слід вважати «першим етиком». Ще до Аристотеля проблемами моралі активно розробляли його учитель Платон (428 – 348 рр. до н.е.), а також учитель самого Платона – Сократ (469 – 399 рр. до н.е.). отже, у V столітті до нашої ери етичні дослідження починають посідати важливе місце у духовній культурі. Виникнення інтересу до цих досліджень не було випадковим, а виявилось наслідком соціально-економічного, духовного розвитку людства. В попередній період протягом тисячоліть був накопичений певний розумовий матеріал, що закріплювався, головним чином, в усній творчості - у міфах, казках, релігійних уявленнях первісного суспільства, у прислів’ях і приказках, і в якому здійснювалися перші спроби відобразити, осмислити стосунки між людьми, ставлення людини до природи, уявити місце людини у світі. Пізніше процесу становлення етики сприяли значні зміни у суспільному житті, які відбувалися в середині першого тисячоліття до нашої ери. Державна влада витісняла родоплемінні відносини, старі традиції, звичаї.

Виникла потреба у формуванні нових орієнтирів, ідеалів, нових механізмів регулювання стосунків між людьми. У відповідь на цю потребу в осмисленні нового способу життя і виникла етика. Невипадково багато хто з давніх мислителів підкреслював практичну спрямованість етики. Як зазначив Аристотель, мета етичного вчення – «не пізнання, а вчинки». Наука про державу, на його думку, «користується іншими науками як засобами». Інакше кажучи, етика ніби обслуговує політику.

Така спрямованість у розумінні етики деякими філософами певною мірою зумовлювалася попереднім розвитком духовної культури. Так, мудреці, які творили ще до виникнення філософії, надавали практичні рекомендації для повсякденного життя: «Нічого занадто» (Солон), «Краще - міра» (Клеобул), «Старість поважай» (Хілон) тощо. Тобто моральне вчення частіше розумілося як життєва мудрість, що потребує певної гармонії, ладу, міри.

Звідси досить логічно уявляється та увага, яку приділяли розгляду чеснот давньогрецькі мислителі. Ціла низька діалогів Платона («Протагор», «Менон», «Ефтіфрон» тощо), присвячена аналізу різних проявів чеснот, виявленню сутності доброчесності як такої. Багато чеснот всебічно розглядаються у творах Аристотеля, стоїків (Зенон, Сенека, Епіктет та ін.). А ще раніше перший, можна сказати, мораліст Гесіод (кінець VIII ст. до н.е. – VII ст. до н.е.) в поемі «Труди і дні» дає ґрунтову емоційну характеристику чеснот і пороків. Серед перших він виділяє ощадність, працелюбність, пунктуальність тощо.

Намагаючись з’ясувати сутність чеснот, мислителі Античності повинні були виходити на основоположні, глибинні проблеми моральної теорії – такі, як природа самої моралі та її походження, свобода і відповідальність, специфіка морального виховання.

Відомо, що в культурі Античності можна знайти зачатки майже всіх напрямів філософії, у тому числі і моральної філософії, у тому числі і моральної філософії, що отримали свій розвиток пізніше.

«Людина є мірою всіх речей, - промовляє Протагор. Саме людина, а не боги». Це висловлення несе в собі певний гуманістичний пафос. Однак у ньому неважко знайти засади для суб’єктивізму, бо можна припустити, що кожен індивід встановлює свої критерії, свою «мораль». І для останнього були свої підстави. За свідченням відомого грецького історика Діогена Лаертського (III ст. до н.е.), саме Протагор заявив, що «Про всяку річ можна сказати двояко і протилежним чином». У тому числі й про моральні закони і принципи. Вони нерідко стверджували, ніби одна чеснота у державо творця, друга у ремісника, третя у воїна. Все це приводило до думки про нестійкість приписів моралі й, відповідно, про можливість їх порушувати. Один із софістів - Геппій - відкрито промовляв, що «не варто надавати серйозного значення законам і підкорятися їм», бо навіть самі законодавці постійно вносять до них поправки і навіть скасовують їх.

Особливо небезпечною була доктрина софістів для політиків, формуючи в них цинізм, вседозволеність тощо.

Опонентом софістів у цілому ряді питань був Сократ (469 – 399 рр. до н.е.), якого вважають одним із засновників етичного раціоналізму (від лат. rational - розумний). Сократ прагнув знайти надійну основу для моральних законів. На його думку, зло індивід робить лише через невідання. Того, хто пізнав, що є погане, а що добро, ніхто не змусить діяти погано. Тобто Сократ прирівнював доброчинність до знань про доброчинність.

Певна річ, повністю погодиться з давньогрецьким філософом неможливо. Відомо, що злочинці часто добре знають і норми закону і норми моралі, але все одно порушують їх. Отже, знання є важливим, хоча і не єдиним компонентом моральної поведінки.

Необхідно також підкреслити, що етичний раціоналізм Сократа був забарвлений вірою в глибинну порядність, шляхетність людини, що в цілому підносило і саме вчення і особистість філософа.

Етичний раціоналізм отримав своє логічне завершення в доктрині учня Сократа – Платона, який надав поняття (ідеям) про доброчинності самостійного існування, онтологізував їх. На думку Платона, існує особливий, надчуттєвий світ ідей, що має істинне буття, а земний світ являє собою лише неточну і недосконалу копію цього вищого світу, в якому центральне місце посідає ідея вищого блага.

Такий радикальний відрив Платоном світу ідей від земної діяльності, а по суті, вищого від належного, ідеалу від реальності схвалювався не всіма філософами. Аристотель вважав, що блага, зовсім незалежного від почуттєвого світу, не існує. Крім того, не без підстав, він вважав, що знання одних лише ідей недостатньо для повсякденного життя, бо необхідні ще знання і навички конкретного втілення цих ідей у конкретних обставинах.

Давньому світу була відома моральна відповідь не тільки словом, нехай навіть найбарвистішим, піднесеним, але і своєю власною поведінкою. Тут перш за все необхідно пригадати Сократа, якого безпідставно засудили до страти. Він без особливих перешкод міг би утекти в інше місто і тим самим уникнути сумної долі. Але в такому разі він фактично визнав би слушність звинувачень на свою адресу і хибність свого вчення. Сократ як відомо обрав добровільну смерть. У зв’язку з цим слід згадати Епікура, який також проповідував не тільки словом, а й власним прикладом. Він не тільки пропагував розсудливість, спокій духу, закликав наслідувати природу, а не ґвалтувати її, але і сам мужньо зустрів останні хвилини свого життя. Епікур, як свідчить, спираючись на різні джерела, Діоген Лаертський, мав велику кількість друзів, а його школа пережила майже всі філософські напрями давнини. Популярність Епікура була багато в чому зумовлена його вдячністю до батьків, людяним ставленням до всіх. Звинувачення філософа в аморальності він спростовує як безпідставні.

Таким чином, можна сказати, що мислителі Античності розглядали багато проблем моралі і створили те культурне підґрунтя, яке визначало значною мірою розвиток етики у наступних століттях.

Безпосереднім спадкоємцем античної культури, хоча і досить однобічним, стала етика Середньовіччя (V – XV ст.), яка сприймала культуру Античності головним чином через призму християнських догматів. Християнський світ, особливо в перші століття свого існування, досить жорстоко піклувався про «чистоту віри». В етичних дослідження християн панував геоцентризм, тобто все розглядалося через призму ставлення до Бога, перевірялося на предмет відповідності Святому Письму, постановам соборів. Так сформувалось нове розуміння людини. У Нагорній проповіді Христа стверджуються як найважливіші чесноти такі якості: смирення, терпіння, покірність, лагідність, милосердя і навіть любов до ворогів. Значне місце у християнській етиці посідає така доброчинність, як любов до Бога. Взагалі саме поняття любов онтологізується: «Бог є любов». Таким чином, у Середньовіччі, у масовій свідомості закріплювалися нові бачення людини, нові підходи до вирішення вічних моральних питань, до повсякденної моральної поведінки індивіда. Варто відзначити ще одну рису християнського вчення, яка у Давньому світі вищого поширення не набула, - це ідея загальної гріховності і необхідності масової покути.

Позитивним слід вважати посилення особистого аспекту в моральному вченні християнства, яке зверталося до кожної людської особистості незалежно від її соціального статусу і стверджувало рівність усіх перед Богом. Посиленню особистісного аспекту сприяв і образ Христа – боголюдини, над особистості, що пройшов земний шлях і постраждав за гріхи кожної людини.

Уже перші християнські мислителі так чи інакше стверджували, що моральні переконання людина отримує від Бога. У процесі творення душі Бог закладає в неї певні моральні почуття і уявлення. Тобто індивід з’являється у цей світ уже з певними моральними задатками.

Активно займаючись пропагандисткою, місіонерською діяльністю, релігійні ідеологи вимушені були глибоко вивчати внутрішній світ людини, суперечності духовного, морального життя, детально розглядати доброчинності та пороки. Цим проблемам присвячені твори Іова Златоуста (350 – 401 рр.), Сави Дорофея (VI ст.), папи Григорія І. та ін отці і вчителі церкви підкреслювали роль віри в моральному житті людини, а у своїх класифікаціях доброчинності найбільш важливими вважали віру, надію, любов.

Таким чином, у середні віки, коли існувало тотальне володарювання релігії та церкви, найважливіші моральні проблеми вирішувались досить специфічно – через призму релігійних догматів, в інтересах церкви.

Епоха Нового часу характеризується глибокими змінами в духовній, економічній, політичній сферах. З’являється новий різновид християнства – простентантизм, етична доктрина якого у ряді пунктів суттєво відрізняється від учення католицької церкви.

Простентантизм не тільки спростив обряди, але й морально підніс повсякденне життя людини, перетворив його на форму служіння Богу. В результаті протестантське учення про те, що Бог зазделегіть припікає одних до спасіння, а інших до загибелі, породжувало не пасивність, як можна було очікувати, а активність індивіда: тільки успіх у справах може свідчити про його богообраність. Тому протестанти у світському житті прагнули проявити себе.

Найвизначнішою фігурою розвитку європейської думки Нового часу став Імануїл Кант (1724 - 1804), який стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. Етика Канта системно розроблена у таких творах, як «Критика практичного розуму», «Метафізика вдач», а також у лекціях з етики.

На думку Канта, в моральних законах задається абсолютна межа людини, та першооснова, яку не можна переступити, не втративши людської гідності.

Деякі мислителі Нового часу намагалися відшукати витоки моралі в розумі людини, його природі. Причому і природа, і розум не завжди розглядалися в релігійному аспекті, а іноді як явища досить автономні.

Порівняно з Середньовіччям етичні пошуки Нового часу відрізняється більшою різнобарвністю, багатоплановістю, що дозволило створити певне теоретичне підґрунтя для моральної філософії наступних століть. Слід підкреслити, що саме в Новий час етика набула глибокого гуманістичного пафосу, який зберігся до нашого часу і став відмінною рисою.

Отже, саме наприкінці XVIII ст. завдяки зусиллям багатьох мислителів етика набула самостійного статусу, виявила специфіку об’єкта свого дослідження (моралі), створила досить розвинений понятійний апарат.

Етична думка кінця XIX і всього XX ст. Являє собою досить строкату картину. Спираюсь на досягнення своїх попередників, вона розглядає вічні проблеми людини з різних світоглядних (релігійних і матеріалістичних) позицій, використовуючи досягнення таких наук, як психологія, генетика, соціологія, історія та ін оглядаючи даний період, слід особливо виділити духовні пошуки Ф.М. Достоєвського, Л.М. Толстого, В.С. Соловйова, С.М. Булгакова, М.А. Бердяєва та інших видатних мислителів, які приділяли велику увагу моральній проблематиці. Богослови, що представляють різні релігії, і нині серйозно досліджують проблеми морального життя і помітно впливають на філософську, моральну культуру нашого часу. Глобальні проблеми існування особистості гостро ставляться представниками екзистенціалізму, такими як М. Хайдегер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс та ін. Мова моралі, логічна культура сучасної моральної свідомості поглиблено аналізується різними напрямами неопозитивізму.

Одна з найвпливовіших філософських течій XX ст. – психоаналіз, видатним представником якого є німецько-американський філософ Е. Фромм (1900 - 1980). У своїх працях він обстоював традиції гуманістичної етики, започаткованої ще в Аристотелем. Е. Фромм вважав, що цінності, судження, у тому числі й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи людського характеру. Позитивним типом особливості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація та творча діяльність. Любов, творчість, відповідальність – ось справді моральна позиція людини, якщо вона прагне зберегти світ для себе й для майбутніх поколінь.

Кінець XX ст. у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики, що займається колізіями у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін – біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.

Українська етична думка, що є невід’ємною частиною світової культури, у своєму розвитку пройшла складний і дуже цікавий шлях, який можна поділити на три головні періоди. У першому періоді (XI – XVст.) питання, пов’язані з розвитком духовності людини, розглядалися на фоні розвитку державного інституту, також у сфері визначення загальнолюдських моральних норм. У силі була концепція «держава - Бог - людина», з якою було тісно пов’язане людське існування. Державно-релігійні настанови вимагали від людини бути смиренною, слухняною і терплячою («Повчання» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» Іларіона тощо).

Другий період (XVI – XVIII ст.) характеризується підйомом філософської думки не тільки в Україні (поширення братств і братських шкіл), а й у Європі взагалі. Ціле сузір’я філософів-українофілів (І. Копинський, П. Могила, І. Гізель, М. Смотрицький, Й. Борецький) ретельно готувало ґрунт для подальшого глибокого вивчення етичної проблематики у світлі тогочасних суспільно-політичних змін. Треба відзначити, що українська етична думка розвивалася в унісон із загальноєвропейською, свідченням чого є звернення до питань самопізнання і морального самовдосконалення людини. Окремо в українській філософській думці виділяються постаті Ф. Прокоповича, Г. Кониського і Г. Сковороди, які розробляли проблематику добра і справедливості як головних категорій, що впливають на діяльність людського суспільства.

Третій період (XIX – XX ст.) характеризується постановкою і розробкою концепції «людина - нація», у світлі опрацювання якої українська етична думка розмежувалося на два напрями: радикальний (людина задля свого щасливого існування повинна перебудувати суспільне життя) і академічний («філософія серця»). До останнього належали П. Юркович, С. Гогоцький, П. Ліницький, О. Гіляров, А.Богдашевський та ін., які у своїх філософських пошуках виходили з того, що існує потреби в осмисленні місця людського духу в цілісній системі світу. У цей же період відбулося становлення марксистської філософсько-методологічної позиції, в рамках якої етична проблематика була переведена у площину соціально-революційної діяльності. Подальший розвиток етичної думки відбувався або в межах марксистської методології, або згідно з традиціями класичного раціоналізму чи неокласичного підходу до етичних проблем філософії XX ст.

Отже, ретроспективний погляд у минуле світової культури виявляє важливу особливість її розвитку. Вона полягає в тому, що проблеми морального буття людини завжди викликали пильний інтерес з боку найвидатніших мислителів. Жоден великий філософ минулого не оминув увагою питання моральності. Це свідчить про їх надзвичайну важливість для сучасних і майбутніх поколінь.

Отже, етичні дослідження з часом стають більш багатоплановими, витонченими. Але було б мабуть, необачно стверджувати, що моральні пошуки минулих століть застарівають, як наприклад, застарівають деякі дані природничих наук. Твори Демокріта і Платона, Епікура і Сенеки звертаються, врешті-решт, до вічних проблем ставленням людини до світу, людини до людини, до сенсожиттєвих питань. Винайдення мікроскопу або космічні дослідження накладають, звичайно, певний відбиток на міркування з даних проблем, але навряд чи вони змінюють їх сутність. І головне: в цих духовних пошуках проглядається живо-людська особистість, з її сумнівами і відкриттями, надіями і розчаруваннями, а це має неминуще значення.

Особливої гостроти і складності на початку третього тисячоліття набувають глобальні проблеми, з якими людство стикнулось вперше. Це проблеми виживання, збереження життя на Землі, безпеки, трансформації розвитку (подальшого поступу людської культури).

До загальнопланетарних проблем дослідники сьогодні відносять:

1. проблеми вичерпання енергоресурсів, невідновність таких з них, як нафта, газ, вугілля;

2. забруднення викидами виробництва навколишнього середовища, атмосфери та космосу;

3. знищення біосфери (всього живого), лісів, запустіння і деградація ґрунтів;

4. виснаження водних ресурсів (зникнення тисяч річок, знищення Аральського моря, початок знищення Байкалу);

5. зростання населення Землі;

6. криза моралі

Чи не найголовнішими у цьому переліку є моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації.

Подальший поступ культуро творення, поступ людства неможливий без урахування глобальних проблем розвитку моральності й окремої людини, і людства в цілому, носіїв і творців культури і моральних цінностей.

475 мільярдервів планети контролюють сьогодні фінанси, які перевищують половину багатств усього людства. І це при тому, що понад 1.5 млрд. людей голодують. Це означає, що прірва між багатими і бідними дедалі розширюється. Річний прибуток кримінального світу становить майже 2 триліони дол. Все від грошей до моральних цінностей і принципів – нині можна купити.

Сьогодні постає питання саме морального аспекту: чи для того Бог виділив людину з природи, щоб вона, озброївшись мисленням і мовою, свідомістю, засобами комунікації, а сьогодні й сучасними інформаційними системами та творчістю, стала жорстоким споживачем природи? Споживацькі інтереси протягом тисячоліть закріпили у свідомості людської особистості, у її моралі агресивну домінанту, яка успадковується за принципом соціального імпринтингу. Це стає основою поведінковою (етичною) себе, так і щодо близьких і всього людства, природи і Бога.

Сучасна постсоціалістична, пост капіталістична і неототалітарна система не вирішують жодної проблеми боротьби з бідністю. Саме бідність породжує вимушену агресивність людини. Напруженість у конфлікті «техносфера - біосфера» посилюється і стимулюється конфліктом у системі «людина-мораль». Коли товаром стають моральні принципи, система безпеки і розвитку у людини не спрацьовує, вона гальмує.

А саме безпека (фізична, економічна, політична, правова) є найвищою моральною цінністю сучасності. Фізична безпека гарантує життя кожному, державі, планеті. Економічна безпека є гарантією добробуту кожного і життя на планеті. Політична безпека гарантує свободу і незалежність людині, державі, планеті у Всесвіті. Правова безпека гарантує життя за законами, справедливість, рівність усіх, як перед смертю і Богом.

Дійсність унікальна і неповторна, і моральні нормативи і, цінності підпорядковуються їй і формуються у процесі її реалізації і динаміки. І самі моральні принципи людини є фактором творення дійсності. Мотиви, почуття, переконання спонукають людину до вчинків відповідальних і дій осмислених, що дуже важливо в умовах глобальної взаємної залежності.

Література:

1. Етика. Естетика: Навч. посібник /І.Є. Волошко,

Р.М. Вечірко, Т.С. Питякова та ін. – К., : КНЕУ, 2006

2. ЕтикаУчебник / Под общ. ред. А.А. Гусейнова, Е.Л. Дубко,

М. Гардарики, 2000

3. Філософія. Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Т.І. та ін ,

Курс лекцій. Навч. посібник. Київ «Либідь», 1994

4. Філософські мислителі, ідеї, концепції. В.Г. Кремень, Ільїн В.В.

Підручник. Київ. Вид-во «Книга» 2005

5. Людина і світ. Підручник. / Губерський Л.В., Кремень В.Г., Приятельчук А.О. та ін Київ «Знання», 2001

6. Малахов В.А. Етика: Навч. посібник, - К; Либідь, 2001

Сьогодні в нашій державі проголошується пріоритет сімейного виховання дитини і в останнє десятиріччя зроблені важливі кроки для розвитку сімейних форм влаштування дітей, які з різних причин втратили власну родину. Альтернативою інтернатному вихованню є форма виховання дітей в будинках сімейного типу та в прийомних сім’ях, яка ще знаходиться в стадії розвитку. Подальше створення і підтримка дитячих будинків сімейного типу забезпечить право дітей, які з тих чи інших причин втратили сім’ю, зростали в атмосфері родинного тепла, мати надійний захист і можливість для повноцінного розвитку, соціального становлення, підготовки до самостійного життя. Дитячі будинки сімейного типу, як форма сімейного влаштування, найбільш повно забезпечують право дітей, які втратили родину, зростати в сімї й мати необхідні умови для повноцінного розвитку особистості. Утримання дитини в інституціональній установі більш витратне ніж у дитячих будинках сімейного типу (відповідно 1.120.00 $ і 560.00 в рік).

Однією з основних і досить широко розповсюджених форм влаштування вихованцю інтернатного закладу є усиновлення. Інститут усиновлення-один з найдавніших правових інститутів і існує в усіх сучасних правових системах. За своїм призначенням інститут усиновлення покликаний забезпечити нормальне сімейне життя і виховання дітей, які втратили батьків або позбавлені батьківського піклування. Шляхом усиновлення дитина, що втратила батьків, міститься в іншу родину, одержує можливість сімейного життя і виховання в родинному середовищі, а в особі усиновителів – здобуває людей, що в усіх відносинах повинні замінити йому батьків. Характерною рисою українського інституту усиновлення є те, що він позбавлений майнових основ і цілком підлеглий задачам забезпечення інтересів неповнолітніх дітей. Основним принципом, на якому відбувається подальша розбудова і вдосконалення інституту усиновлення, є найкраще забезпечення захисту інтересів та прав дитини при усиновленні. Нажаль, під час усиновлення дітей спостерігаються порушення. Неврахування прав і інтересів дитини призводить, навіть, до морально-психічних травм. Наприклад, коли особа, яка хоче всиновити вихованця інтернату, «придивляється» до нього, відвідує, зарошує в гості, а потім відмовляється. Нажаль, права дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні реалізуються в умовах економічних та соціальних протиріч, нестабільності, що негативно впливають на розв’язання проблем захисту цієї категорії дітей.

Вдосконалення системи усиновлення одне з найважливіших завдань нашої держави і суспільства. Усі питання, які пов’язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування повинні терміново вирішуватись.

Об’єктом особливої уваги з боку держави, як наголошується в Конвенції про права дитини, мають бути діти, що живуть у важких соціальних умовах. До категорії таких дітей на Україні належить низька груп: діти-сироти; діти, позбавлені батьківського піклування; діти із соціальних сімей; діти, які порушили закон; діти-інваліди; діти із сімей безробітних або ті, що змушені працювати; діти-жертви економічних катастроф; діти, що втекли з дому; діти-наркомани. Зростає кількість бездоглядних дітей. Щороку понад 12 тисяч дітей знаходять покинутими, загубленими, забутими і майже половина з них-це малята віком від семи років. Як результат - у будинках дитини, дитячих будинках і школах-інтернатах кількість дітей, позбавлених родинного середовища та опіки, зростає. Кожна з цих категорій дітей потребує особливої уваги і диференційованого підходу щодо форм захисту. Відповідно до статті 20 Конвенції про права дитини діти, постійно або тимчасово позбавлені сімейного оточення, мають право на особливий захист та допомогу з боку держави. Держава повинна забезпечувати соціальний захист дитини, позбавленої родинного середовища, та забезпечувати відповідну альтернативу сімейної турботи або, в таких випадках, розміщення в відповідні заклади по догляду за дітьми. Крім того, при забезпеченні цих прав повинна бути врахована культурна належність дитини.

Дійсно, держава надає притулок самотнім, нікому непотрібним дітям. Порядок і розміри відшкодування витрат на перебування дитини в будинку дитини, дитячому будинку, дитячому будинку-інтернаті, школі-інтернаті, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї, іншому закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлюється законодавством України. Але, щоб дитина не відчувала себе обділеною, мало її утримувати, можливо, навіть у відносно нормальних умовах. Необхідно створити особливі умови, що визначатимуть її побут, її фізичне та психічне здоров’я, характер, а також спілкування з оточуючими людьми. На жаль, майже в усіх закладах, де виховуються діти-сироти і діти, позбавлені з різних причин сімейного оточення, панує специфічна сирітська атмосфера. Особлива проблема - відсутність у таких будинках вільного помешкання, де дитина могла б відпочити від інших дітей. Кожна людина з дитинства потребує спілкування з іншими, але водночас їй необхідне усамітнення. Кожна людина потребує того особливого стану самотності, відособлення, коли іде внутрішня робота, коли формується самосвідомість особистості.

Аналіз проблеми сирітства свідчить про те, що умови, в яких живуть такі діти, гальмують їхній розумовий розвиток, спотворюють розвиток особистості, затримують її соціально-психологічну адаптацію. У цих дітей тяжка доля. В своєму анамнезі вони, як правило, мають досить непрості показники. У них можуть бути відхилення у розумовому та фізичному розвитку. В результаті діти, які повинні навчитися говорити і ходити у рік чи два, починають говорити й ходити в три-чотири роки, внаслідок чого вони відстають у своєму розвитку і не можуть стати школярами звичайних шкіл, а попанують контингент допоміжних шкіл або дитячих будинків.

Для реально втілення положень, проголошених статтею 20 Конвенції про права дитини, необхідно гуманізація системи сирітських та спеціальних навчальних закладів, їх реформування, запровадження нових інформаційних технологій навчання, альтернативних форм опіки над дітьми. В статті 24 Закону України «Про охорону дитинства» йдеться про реорганізацію та ліквідацію навчально-виховних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, передачі дітей на виховання та спільне проживання в прийомній сім’ї або дитячі будинки сімейного типу. Для реалізації цього права слід використовувати уже напрацьований певний досвід інших країн світу.

За таких умов необхідно широко і всебічно розгортати правове виховання підростаючого покоління. … «Дитина, яка починає вивчати права дитини, можливо, вперше відкриває для себе безліч проблем, що існують навколо»… Вивчення роботи багатьох педагогічних колективів спеціальних шкіл-інтернатів України, свідчить, ціла низка проблем, а саме: якщо здійснюється правове виховання, то воно має переважно кримінальну тематику, відсутня планова робота з питань правового виховання учнів, мало уваги звертається на моральну суть правових норм, на формування соціальної відповідальності учнів.

На сьогоднішній день питанням пов’язаним з захистом прав і свобод дітей та молоді, насамперед, дітей-сиріт і дітей, позбавлених ба .....

Страницы: [1] | 2 |




 




 

Записник:
Вибранних робіт  

На данній час, в нашій базі:
Реферати: 5481
Розділи по алфавіту:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Ключеві слова: Поняття морально-етичних цінностей їх структура та розвиток. | Реферат

РефератБанк © 2019 - Банк рефератів, дипломні, курсові роботи - безкоштовно.
http://techno-centre.niko.ua/services/shumoizolyatsiya-avtomobilya/

seo раскрутка