Головна   Додати в закладки Непрямі податки в Україні | Реферат


Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info Безкоштовні Реферати, курсові, дипломи - ceramicsink.info | Реферат банк.
 Пошук: 

 

 




Непрямі податки в Україні - Реферат


Категорія: Реферати
Розділ: Економіка підприємства
Розмір файла: 104 Kb
Кількість завантажень:
320
Кількість переглядів:
6243
Описання роботи: Реферат на тему Непрямі податки в Україні
Дивитись
Завантажити


Зміст

Вступ

І. Непрямі податки: поняття, історія, нормативна база 1.1 Система класифікації податків на прямі і непрямі 1.2 Нормативно-правова база непрямого оподаткування в Україні ІІ. Види непрямих податків в системі оподаткування сучасної України 2.1 Загальна характеристика непрямих податків 2.2 Податок на додану вартість (ПДВ) 2.3 Акцизний збір 2.4 Мито Висновки

Список використаної літератури.

Вступ.

У кожній країні стягується велика кількість різноманітних податків і зборів, які розрізняються як за назвами, так і за способами стягнення. Нерідко податки окремих країн бувають схожі за назвами, але суттєво не збігаються за умовами і деталей принципового характеру. У зв"язку з цим вивчення податкових систем різних країн та їх порівняльний аналіз вимагають дотримання загальних принципів і правил угруповання податкових платежів, їх класифікацій.

Під класифікаціями податків розуміються їх угрупування, що зумовлені певними цілями і завданнями. Оскільки цілі і завдання законодавців, податкових органів, статистичних організацій, платників податків, дослідників – усіх, хто має справу з подібними класифікаціями, – різняться між собою, існує безліч різних видів і типів класифікацій податків. Щоб уникнути помилок при зіставленні різних податкових систем країн, а також рівня оподаткування, тяжкості податкового тягаря по окремим групам податків, необхідний правильний підбір статистичного матеріалу, облік особливостей підходів та методів, що застосовуються в різних країнах або різними установами при проведенні угруповань податків.

Найбільш часті розбіжності у наведених різними авторами статистичних матеріалах виникають в результаті:

­ Включення або невключення до окремі угруповання місцевих податків і зборів;

­ Неврахування перерозподілюваних надходжень з інших ланках бюджетної системи;

­ Віднесення податків на приріст капіталу до різних податковим групам (до числа прибуткових податків або до числа майнові);

­ Неврахування внесків і платежів до фонду соціального страхування та інші фонди соціального призначення;

­ Включення або невключення в розряд «особистих податків» корпо-раціонів податку;

­ Плутанини відносно окремих видів спеціальних податків на товари і послуги, що включаються то до групи «акцизів», то в групу «мита».

Спотворення, що виникають в результаті використання при міжнародних порівняннях неспівставних даних, можуть призвести не лише до невірних теоретичних висновків, але. і можуть бути причиною великих практичних прорахунків. Особливо це важливо пам"ятати при створення закордонних філій і дочірніх компаній. Щодо низький рівень надходжень в центральний (федеральний) бюджет, навіть у поєднанні з відносно низькими ставками корпораціонного податку, у жодному разі не можна сприймати як підставу для висновку про те, що в країні існує сприятливий (або пільговий) режим оподаткування прибутків юридичних осіб. У країні можуть існувати самостійні місцеві або регіональні (штатні, земельні, кантональних, провінційні) податки на доходи юридичних осіб або місцеві надбавки до центральних податкам, можуть діяти додаткове оподаткування доходів від грошових капіталів, самостійне оподаткування окремих видів приросту капіталу, проте статистика відповідно до особливими цілями та завданнями не включає зазначені види оподаткування в розділ «Податки на доходи корпорацій».

Аналізуючи дані порівняльної статистики в області оподаткування, треба завжди пам"ятати про те, що конкретні види оподаткування істотно розрізняються і це може призводити до значних розбіжностей при міжнародних порівняннях навіть у тих випадках, коли застосовується єдина методика угруповання податків, зборів і платежів обов"язкового характеру. І. Непрямі податки: поняття, історія, нормативна база.1.1. Система класифікації податків на прямі і непрямі.

Всі діючі класифікації податків можна звести до кількох основних типів. У російській літературі про податки домінує класифікація, яку можна визначити як традиційну. Ця класифікація являє собою досить складний варіант угруповання податків одночасно за методами їх стягнення, характеру застосовуваних ставок, об"єктів оподаткування та платникам податків. В основі цієї системи лежить розподіл всіх податків на три класи:

1) прямі податки;

2) непрямі податки;

3) мита і збори.

Під прямими податками розуміються податки на доходи і майно, під непрямими – податки на товари і послуги. У розряд мит і зборів включаються всі інші податки, що не потрапили в дві перші розряду.

Прямі податки у свою чергу підрозділяються на реальні й особисті.Поділ податків на реальні й особисті грунтується на тому, що реальними податками обкладаються окремі речі, що належать платникам податків, а особистими податками – сукупність доходів або майно платника податків.

Групу прямих реальних податків утворюють поземельний, подом-вої податки, податки на доходи від грошових капіталів на цінні папери. До групи прямих особистих доходів включають прибутковий податок з фізичних осіб, податки на прибуток (дохід) акціонерних товариств (корпораціонний), податок на доходи від грошових капіталів, податок на приріст капіталу, податок на надприбуток, подушний податок. До особистих податків належать також податок на майно і податок на спадщину та дарування. Якщо строго дотримуватися системі розподілу податків на реальні й особисті, то до особистим майнові слід зараховувати лише ті, де об"єктом оподаткування виступає вартість майна. Іноді виникають труднощі з приводу віднесення податку з спадків до тієї чи іншої підгрупи. Податок на спадщину може обкладатися частка спадщини, що припадає кожному спадкоємцю. У цьому випадку податок слід відносити до підгрупи особистих податків. Податком може обкладатися й саме спадок цілком, а частка кожного із спадкоємців вже не підлягає оподаткуванню. Такий податок слід відносити до реальних податків.

У податкових законодавствах різних країн можна зустріти різні трактування і визначення непрямих податків.Міжнародні організації, які проводять зіставлення податкових систем і тенденцій в динаміці податкових доходів, теж застосовують різні методики угруповань. Важливо пам"ятати про ці відмінності при зіставленні даних з різних джерел.

Основні види непрямого оподаткування – це акцизи, податок з обороту, податок з продажу, податок на додану вартість, а також окремі види мита та зборів.

Поняття «акцизи» може мати як розширене, так і вузьке тлумачення. До групи акцизів можуть включатися всі податки на товари та послуги (розширене тлумачення). Вузьке тлумачення терміну «акцизи» передбачає віднесення до цієї групи тільки податків, які стягуються у вигляді надбавок до цін або тарифів на окремі конкретні товари і услугі1.

ПДВ нерідко розглядають як різновид податку з обороту і об"єднують ці два податки в одну групу, протиставляючи цих видів оподаткування індивідуальні акцизи.

До групи непрямих податків крім індивідуальних акцизів і загальних податків на товари та послуги (податок з обороту, податок на додану вартість, податок з продажу) слід відносити також податки, що стягуються з вартості товарів при перетині кордону (митний збір). Іноді товари, що ввозяться на територію держави, оподатковуються індивідуальними акцизами, в інших випадках ставки митного тарифу встановлюються на рівні, приблизно відповідному рівню індивідуальних ставок акцизів на товари, вироблені всередині країни. Спільне в цих двох видів оподаткування полягає в тому, що податкову базу утворює вартість, обчислена на підставі спеціальних методик. Відмінність полягає в тому, що податкова база по акцизах розраховується на основі вартості виробництва (витрат виробництва) або застосовуються тверді ставки акцизу до одиниці оподаткування, а при оподаткуванні митами податкова база розраховується на основі митної вартості товару. До акцизів також відносяться різного роду «внутрішні» податки на окремі види товарів. Наприклад, у Франції використовується внутрішній податок на нафтопродукти.

При використанні традиційної класифікації податків іноді в особливу групу виділяють мита і збори, тобто ці види обов"язкових платежів податкового характеру не відносять ні до прямих, ні до непрямих податків. Однак переважна більшість видів мита і зборів слід відносити до непрямих видів оподаткування. Ліцензійний збір являє собою збір за право здійснення якого-небудь виду діяльності чи виробництва і (або) реалізації будь-яких товарів або послуг. Суми, сплачені за ліцензійними зборів, юридичні особи (підприємства та організації) зазвичай включають у витрати виробництва (обігу), тобто відбувається перекладення податку.

До недоліків традиційної класифікації слід віднести плутанину, яка породжується включенням або невключенням до числа податків внесків на соціальне страхування та інших внесків і зборів обов"язкового характеру. Частка внесків соціального характеру в загальному розмірі платежів обов"язкового характеру в більшості країн складає від 25 до 40%. Іншими словами, в, сучасних умовах суми надходжень від таких платежів нерідко перевищують сукупне надходження від усіх видів податків на доходи і майно.

В одних країнах згадані обов"язкові відрахування провадяться в незалежні від державного бюджету фондів, в інших – вони надходять безпосередньо у федеральний бюджет, у третіх країнах трапляються елементи двох вищевказаних систем (змішаний варіант). Як прихильники включення, так і прихильники невключення обов"язкових внесків на соціальне страхування та інші соціальні цілі в число податків приводять досить переконливі аргументи. Прихильники включення таких внесків до числа податків справедливо відзначають їх обов"язковий характер, жорстку законодавчу регламентацію, говорять про те, що платнику в принципі все одно, підуть його гроші до бюджету або який-небудь незалежний фонд. Прихильники невключення, поза сумнівом, мають рацію, коли нагадують про поворотного (у перспективі) характер таких відрахувань, особливо для осіб, зайнятих найманою працею, тобто про те, що якщо всі обов"язкові платежі називати податками, то виникне змішання понять, що визначають різні предмети і процеси. Нарешті, вони вказують на те, що в ряді країн у системах внесків на соціальне страхування є елементи вибору та добровільності, що несумісне з платежами податкового характеру. З 2000 р. дана теоретична проблема в Україні втратила практичний сенс у зв"язку з тим, що внески до державних фондів соціального призначення були замінені єдиним соціальним податком.

Складнощі забезпечення чіткої класифікації збільшуються і у зв"язку з тим, що в ряді країн паралельно із внесками на соціальне страхування (обов"язковими і добровільними) виплачується існують податки на заробітну плату (на фонд заробітної плати). Останні можуть мати характер цільових податків, що зближує їх із внесками соціального призначення.

При використанні традиційної класифікації певні складнощі виникають при віднесенні промислових податків до будь-якій групі. Як правило, промисловий податок являє собою самостійну підсистему різних видів оподаткування.

Як видно з порівняння двох варіантів традиційній класифікації, податки на доходи від грошових капіталів включаються то до розряду особистих, то в розряд реальних прямих податків. Як зазначалося вище, в розряд особистих можна відносити аж ніяк не вагу види податків на спадщину (у тому випадку, коли спадщина оподатковується цілком, утримання та перерахування податку здійснюється уповноваженими на те особами, а частка, що належить спадкоємцю, цим податком вже не обкладається).

Важко також розібратися з податками на майно, так як окремі види останніх потрапляють в різні групи: побудинкових, поземельний-до групи реальних, а майнові (цим податком можуть також обкладатися будинки та земельні ділянки) – до групи особистих.

Мита і збори складають найскладнішу проблему при використанні традиційної класифікації. Вони включаються то до групи непрямих, то в групу прямих податків, або у самостійну групу. До прямих податків іноді відносяться і мита на звернення майна, які тільки найменуванням «мито» відрізняються від податків на перехід майна (на переказ прав на майно). 1.2 Нормативно-правова база непрямого оподаткування в Україні.

Практика непрямого оподаткування в Україні має ще коротку історію. Податок на додану вартість було запроваджено у 1992 р. замість раніше чинних податку з обороту та податку з продажу, справляння яких будувалося на системі планово-централізованих цін. Справляння ПДВ регламентувалося Декретом КМУ №14-92 від 26. 12. 92 р. “Про податок на добавлену вартість” та інструкцією ГДПІУ №3 від 10.02.93 р.”Про порядок обчислення і сплати ПДВ”. З урахуванням доповнень і змін, що вносилися в наступних періодах, указаний декрет регламентував порядок обчислення і сплати ПДВ протягом 1993-1997 р. (до 1 жовтня 1997)

З 1 жовтня 1997 р. порядок обчислення і сплати ПДВ регламентується Законом України "Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року. Закон містить 11 статей, якими визначено категорії платників ПДВ, об"єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних податком та звільнених від оподаткування експортних та імпортних операцій, порядок спеціальної реєстрації платників ПДВ, визначення податкового кредиту та податкових зобов"язань. Закон України “Про податок на додану вартість” від 03.04.97 р. №168/97-ВР.

Стаття 1. Визначення термінів.

Стаття 2. Платники податку.

Стаття 3. Об"єкт оподаткування та операції, що не є об"єктом оподаткування.

Стаття 4. База оподаткування.

Стаття 5. Операції, що звільнені від оподаткування.

Стаття 6. Ставки податку.

Стаття 7. Порядок обчислення і сплати податку.

Стаття 8. Особливості оподаткування операцій з вивезення (пересилання) товарів (робіт, послуг) за межі митної території України.

Стаття 9. Реєстрація осіб як платників податку на додану вартість.

Стаття 10. Відповідальність платників податку та контроль за його справляння.

Стаття 11. Прикінцеві положення.

На даль, податкове законодавство щодо ПДВ є дуже нестабільним. Так, тільки з часу прийняття вказаного Закону і до введення його в дію було прийнято чотири закони, які вносили зміни щодо ПДВ.[18].

Основні законодавчі і нормативно-правові акти, що регулюють порядок нарахування і стягування акцизного збору.

У відповідності до Декрету Кабміну України від 26.12.1992 р.№18-92 “Про акцизний збір” акцизний збір - це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції). Перелік підакцизних товарів, ставок акцизного збору а також законодавчих актів, якими було встановлено ці ставки, наведений у Додатку 1 к. п. 1.2 Інструкції про порядок стягнення акцизного збору під час ввезення товарів суб"єктами зовнішньоекономічної діяльності на митну територію України, затвердженої наказом Держмитслужби України від 21.01.2000 р. №33 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 08.02.2000 р. під №73/4294.

Всі платники акцизного збору повністю визначені статтею 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 р. №18-92 “Про акцизний збір”.

Повністю всі об"єкти, що обкладаються акцизним збором, визначені статтею 3 Декрету Кабінету Міністрів України того ж року.

У відповідності до Закону України від 16.11.95 р. №432/95-ВР “Про деякі питання оподаткування підакцизних товарів” скасовано всі пільги, що були надані законодавчими актами України відносно сплати ввізного мита, митних і акцизних зборів а також податку на додану вартість під час ввезення (пересилання) на митну територію України підакцизних товарів як для подальшої реалізації, так і для особистого споживання громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства, суб"єктами підприємницької діяльності всіх форм власності, в тому числі благодійні фонди, об"єднання громадян, релігійні організації, заклади Національного Банку України, підприємства з іноземними інвестиціями та ін.

У відповідності до постанови Кабінету Міністрів від 01.06.96 р. №882 “Про припинення приймання і переробки давальницької сировини для виробництва спирту, горілки і лекьорогорілчаних виробів і про порядок обкладання їх акцизним збором” починаючи з 1.08.96 р. призупинено прийом і переробка на давальницьких умовах сировини для виготовлення спирту, горілки лікьорогорілчаних виробів від замовників незалежно від форм власності, а також заборонено використання спирту, горілки і лекьорогорілчаних виробів для розрахунків по товарообмінним (бартерним) та іншим договорам, які не передбачають розрахунків в грошовій формі, включаючи розрахунки з використанням векселів, в тому числі казначейських.

У відповідності до Положення про порядок контролю за ввезенням на митну територію України окремих видів товарів, затвердженим наказом Держмитслужби України від 4.05.98 р. №267 і зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21.05.98 р. під №339/2779, умовою переміщення через митний кордон України підакцизних товарів при їх ввезенні на митну територію України являється акцизна вантажна митна декларація на ці товари, яка оформлюється в митниці за місцем державної реєстрації суб"єктів підприємницької діяльності - імпортерів підакцизних товарів зі сплаченням при її оформленні всіх платежів (ввізного мита, податку на додану вартість, акцизного і митного зборів), які сплачуються під час випуску товарів у вільне використання на території України.

Мито, що стягується митницею, є податком на товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон України. Справляння податку відбувається на підставі таких основних нормативних документів, як Закон України “Про митний тариф України”, Закон України “Про єдиний митний тариф України”, Декрет Кабінету Міністрів України “Про єдиний митний тариф України ”.

Мито нараховується митним органом України згідно з положеннями чинного закону і ставок Єдиного митного тарифу України, що діють на день подання митної декларації, і сплачується як у валюті України, так і в іноземній валюті, яку купує Національний банк України. Документом, який є підставою для внесення мита платником, є вантажна митна декларація або її копія. Без сплати усіх належних сум мита випуск товарів та майна митними органами не здійснюється.

Різновид мита - антидемпінгове мито - регулюється відповідно до Закону України “Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту” у випадку ввезення на митну територію України товарів, які є об"єктом демпінгу, що заподіює шкоду національному товаровиробнику.

Компенсаційне мито регулюється відповідно до Закону України “Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту" у випадку ввезення на митну територію України товарів, які є об"єктом субсидованого імпорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику.

ІІ. Види непрямих податків в системі оподаткування сучасної України 2.1 Загальна характеристика непрямих податків

Практика оподаткування використовує кілька видів непрямих податків —універсальні та специфічні акцизи, а також мито. Спе­цифічні акцизи встановлюються на обмежений перелік товарів. У цьому разі застосовуються диференційовані ставки для окремих груп, видів товарів.

Універсальні акцизи виникли на початку нашого століття. Вони відрізняються від специфічних тим, що мають ширшу базу оподат­кування та уніфіковані ставки на всі товари. У податковій практиці використовуються три форми універсальних акцизів.

Податок з продажу. Застосовується у сфері оптової та роздріб­ної торгівлі. Об"єктом оподаткування є реалізація товарів на заключ­ному етапі. При цьому оподаткування здійснюється один раз. Ця форма використовувалась нетривалий час в останній період існу­вання Радянського Союзу.

Податок з обороту. Стягується з валового обороту на всіх стадіях руху товарів. При цьому допускається подвійне оподаткування, оскільки у валовий оборот включаються податки, що були сплачені раніше. Ставки податку з обороту диференційовано за видами това­рів. Цей податок широко і протягом тривалого періоду (з початку 30-х і до початку 90-х років) використовувався у Радянському Союзі.

Податок на додану вартість. Сплачується на всіх етапах руху товарів, робіт, послуг.

Об"єктом оподаткування є не валовий оборот, а додана вартість. При цьому застосовуються уніфіковані ставки. Це полегшує обчислення по­датку і контроль за його надходженням. Обчислення і стягнення податку на додану вартість потребує чіткого визначення об"єкта оподатку­вання — доданої вартості. Можливі два способи її визначення: заробіт­на плата + прибуток; виручка від реалізації — матеріальні витрати. Цей податок набув значного поширення в країнах Західної Європи.

В Україні використовуються три види непрямих податків: акциз­ний збір (специфічний акциз), податок на додану вартість (універ­сальний акциз), ввізне (імпортне) мито.

Непрямі податки включають у ціни товарів, що реалізуються, робіт, що виконуються, послуг, що надаються. Отже, ці податки є ціноутворюючим елементом і можуть суттєво впливати на за­гальний рівень цін.

На рис. 5.9 зображено структурно-логічну схему формування цін реалізації товарів з урахуванням непрямих податків. Слід звернути увагу, що є особливості у визначенні бази (об"єкта) для обчислення (включення) окремих видів непрямих податків залежно від сфери діяльності, умов придбання товарів.

У відпускну ціну продукції підприємств виробничої сфери мо­жуть бути включені два непрямі податки: акцизний збір і податок на додану вартість.

Акцизний збір, що включається в ціну, розраховується або у твердих ставках в ЕКЮ (ЄВРО), або виходячи з відсоткової ставки податку до ціни виробника продукції, включаючи акцизний збір.

Податок на додану вартість, що включається в ціну, розрахову­ється виходячи з відсоткової ставки податку до ціни виробника і суми акцизного збору, включеного в ціну.

Такий самий порядок включення ПДВ в ціну виконаних робіт і надання послуг. Різниця в тім, що роботи, які виконуються (будіве­льні, монтажні, науково-дослідні, проектно-пошукові та ін.), а також надані послуги не обкладаються акцизним збором.

Є особливості визначення суми непрямих податків, що включаю­ться в ціну реалізації товару споживачу (роздрібну ціну), за реалізації підприємствами товарів, придбаних усередині країни та імпортних. Акцизний збір і ПДВ включають у відпускну ціну виробника продук­ції. Отже, підприємства торгівлі купують товари за ціною, що вклю­чає ці непрямі податки. З прийняттям Закону України «Про податок на додану вартість» з 1 жовтня 1997 р. ПДВ з валового доходу (торго­вих націнок), отриманих підприємствами торгівлі, безпосередньо не встановлюється. Підприємства торгівлі обчислюють ПДВ від загаль­ної вартості (ціни) придбаних товарів і суми торгової націнки.

Ціна реалізації споживачам імпортних товарів може включати три види непрямих податків: ввізне мито, акцизний збір, ПДВ.

Ввізне (імпортне) мито встановлюється у твердих ставках в ЕКЮ (ЄВРО) з одиниці товарів, що імпортуються, або у відсотках до обороту з придбання імпортних товарів.

Сума акцизного збору, що включається в ціну, визначається у твердих ставках в ЕКЮ (ЄВРО) з одиниці товарів, що імпортують­ся, або за ставками у відсотках до обороту, що включає: митну вар­тість придбаних товарів, оплату митних послуг, ввізне (імпортне) мито, акцизний збір.

Митна вартість придбаних товарів включає витрати: на їх придбання (контрактна вартість); на транспортування, вантаж­но-розвантажувальні роботи, страхування до перетину митного кордону; на сплату брокерських, агентських, комісійних та інших видів винагород.

Податок на додану вартість, що включається в ціну, визнача­ється у відсотках до обороту, що включає митну вартість придбаних товарів, ввізне мито, акцизний збір (якщо це підакцизний товар).

Непрямі податки мають, в основному, фіскальне спрямування. Однак було б неправильно заперечувати регулюючу функцію не­прямих податків.

Платниками непрямих податків є покупці (споживачі) товарів, робіт, послуг. Ними можуть бути: фізичні особи (населення); юри­дичні особи; фізичні особи — суб"єкти господарської діяльності;

організації, установи, що не є суб"єктами господарювання.

Населення сплачує непрямі податки зі своїх власних доходів. Від­так більше податків сплачують ті категорії населення, що більше споживають товарів, мають більш високі доходи.

Достатньо складним є вплив непрямих податків на фінансову діяльність суб"єктів господарювання. Останні є платниками непря­мих податків, коли вони купують товари, роботи, послуги. Водночас суб"єкти господарювання, реалізуючи товари, роботи, послуги, у складі виручки від реалізації одержують на свої рахунки певні суми непрямих податків, сплачених покупцями (споживачами).

При цьому вплив непрямих податків на фінансову діяльність суб"єктів господарювання залежить від багатьох обставин і чинни­ків. Цей вплив можна розглядати у двох аспектах.

По-перше, він зв"язаний зі сплатою непрямих податків у процесі придбання товарно-матеріальних цінностей, оплати виконаних робіт і отриманих послуг. На даному етапі сплата непрямих податків здійсню­ється за рахунок оборотних коштів суб"єктів господарювання, тобто має місце іммобілізація оборотних коштів для сплати податків. У цьому разі необхідно врахувати такі чинники: умови оплати та обсяги при­дбання товарно-матеріальних цінностей, ставки й пільги щодо податків, джерела і терміни відшкодування сплачених непрямих податків.

По-друге, цей вплив пов"язаний із надходженням непрямих подат­ків на рахунки суб"єктів господарювання, які реалізують товари, ро­боти, послуги. Непрямі податки, що надходять на рахунки суб"єктів господарювання, використовуються для відшкодування сплачених ними непрямих податків за придбання товарно-матеріальних ціннос­тей. Крім того, певний час, до перерахування в бюджет, непрямі пода­тки залишаються в розпорядженні (обороті) підприємств. У цьому ра­зі необхідно враховувати: умови реалізації та оплати, обсяги й напрямки реалізації товарів (робіт, послуг); ставки й пільги щодо по­датків; терміни сплати непрямих податків у бюджет.

Вплив непрямих податків на фінансову діяльність, фінансовий стан суб"єктів господарювання залежно від сфери їхньої діяльності виявляється по-різному. Тому є певні особливості впливу непрямих податків на діяльність підприємств виробничої сфери (з урахуванням галузі), тих, які займаються торгово-посередницькою діяльніс­тю, тих, що надають послуги (у тім числі фінансові).

Розглянемо особливості обчислення та сплати в бюджет окремих непрямих податків та їхній вплив на фінансово-господарську діяль­ність суб"єктів господарювання.

2.2 Податок на додану вартість (ПДВ).

На сучасному етапі податок на додану вартість є однією з найважливіших складових податкових систем 42 держав, з яких 17 європейських країн — члени Організації економічно­го співробітництва і розвитку. На долю цього податку припа­дає приблизно 13,8% податкових надходжень бюджетів країн і 5,5% валового внутрішнього продукту. Перевага, що надаєть­ся податку на додану вартість в цих країнах, зумовлена тим, що цей податок забезпечує державі значні надходження, з його допомогою набагато краще оподатковувати послуги і звільня­ти засоби виробництва. Крім цього, його податковий механізм не дозволяє вільно ухилятися від оподаткування.

Податок на додану вартість (ПДВ) є непрямим податком, який є часткою новоствореної вартості, входить до ціни реалі­зації товарів (робіт, послуг) і сплачується споживачем до дер­жавного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, ви­конання робіт, надання послуг.

Платник податку — особа, яка зобов"язана здійснити ут­римання і внесення до бюджету податку, що сплачується по­купцем, або особа, яка ввозить (пересилає) товари на митну територію України. Головною особливістю платника податку на додану вартість є розрив між реальним і формальним плат­ником. Реальним платником є особа, яка купує товари (робо­ти, послуги), фактично покупець (споживач), тому що саме за рахунок його коштів здійснюється сплата цього податку. Кош­ти для податку на додану вартість є складовим елементом тієї грошової суми, яку він сплачує, купуючи товари (роботи, по­слуги). Формальним же платником податків є фактично зби­рач податків — особа, яка реалізує товари (роботи, послуги) та отримує кошти від їх покупця. Першою дією такої особи після реалізації товарів (робіт, послуг) є перерахування суми подат­ку на додану вартість до бюджету. Фактично при цьому сума податку, сплачена реальним платником, проходить через фор­мального платника, яким вона і перераховується на відповідні бюджетні рахунки. Фактично всю систему платників можна розділити на дві групи: юридичні та фізичні особи. Особа — це будь-яка із за­значених далі осіб, незалежно від того, чи є така особа рези­дентом або ні:

­ суб"єкт підприємницької діяльності, у тому числі під­приємство з іноземними інвестиціями незалежно від форми та часу внесення цих інвестицій;

­ інша юридична особа, що не є суб"єктом підприємниць­кої діяльності;

­ фізична особа (громадянин, іноземний громадянин або особа без громадянства), діяльність якої віднесено до підпри­ємницької відповідно до законодавства, або та, яка ввозить(пересилає) товари на митну територію України.

Якщо при виникненні податку на додану вартість його мож­на було б віднести до податків з юридичних осіб, то на цей час він є класичним варіантом податку, що передбачає змішаного платника. Тому серед платників цього податку стійку групу складають фізичні особи, що здійснюють підприємницьку діяльність. У цьому разі можна говорити про виділення фізич­ної особи як умовного платника. Іншими словами, він висту­патиме платником податку на додану вартість виключно за та­ких умов:

а) якщо обсяг операцій з продажу товарів (робіт, послуг), які оподатковуються, обчислюється за останні 12 календарних місяців;

б) якщо обсяг подібних операцій перевищує 3600 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян, тобто 61200 грн.

Платники розділені на дві великі групи залежно від того здійснюють вони від свого імені виробничу або іншу підприєм­ницьку діяльність на території України або ввозять в Україну товари як для власних, так і для виробничих потреб з метою реалізації у вільному обороті, а також на правах комісії, лізингу і тимчасово.

Платника ПДВ можна представити як певну систему суб"єктів.

1. Особа, обсяг оподатковуваних податком операцій з про­дажу товарів (робіт, послуг) якої протягом будь-якого періоду з останніх дванадцяти календарних місяців перевищував 3600неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Особа, яка ввозить (пересилає) товари на митну терито­рію України, або отримує від нерезидента роботи (послуги) для їх використання або споживання на митній території України.

3. Особа, яка здійснює на митній території України підприє­мницьку діяльність з торгівлі за готівкові кошти, незалежно від обсягів продажу, за винятком фізичних осіб, які здійсню­ють торгівлю на умовах сплати ринкового збору.

4. Особа, яка на митній території України надає послуги, пов’язані з транзитом пасажирів або вантажів через митну те­риторію України.

5. Особа, яка відповідає за внесення податку до бюджету по об"єктах оподаткування на залізничному транспорті, що визначена в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів Ук­раїни.

6. Особа, яка надає послуги зв"язку і здійснює консолідова­ний облік доходів і витрат, пов"язаних з наданням таких по­слуг і отриманих (понесених) іншими особами, що перебува­ють в її підпорядкуванні

Центральний податковий орган України веде реєстр плат­ників податку. Будь-яка особа, діяльність якої підлягає оподаткуванню, отримує індивідуальний податковий номер, що використовується при справлянні податку.

Наказом Державної податкової адміністрації України від 1 березня 2000 р. було затверджено Положення про Реєстр плат­ників податку на додану вартість. Цей законодавчий акт вніс деякі зміни: наприклад, значно розширено перелік основ для виключень з Реєстру, і відповідно до цього ідентифікаційний номер платника податку на додану вартість зберігається за ним до моменту виключення його з Реєстру (раніше — до анулю­вання його свідоцтва). Якщо виключення з Реєстру відбуваєть­ся на підставі заяви платника, то датою такого виключення є дата подання заяви. Щодо реєстрації платника податку на до­дану вартість підкреслюється, що юридичні особи можуть за­реєструватися за місцем знаходження, а фізичні — за місцем проживання. Також обумовлена можливість відмови при ви­дачі свідоцтва, але тільки у разі подання заявником недостовір­них даних.

Реєстр платників податку на додану вартість — це автома­тизована система збору, накопичення та обробки даних про осіб, які зобов"язані здійснювати утримання і внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем. Він створюється для забез­печення єдиних принципів ідентифікації платників податку на додану вартість, їх реєстрації в органах державної податкової служби, здійснення контролю за справлянням цього податку тощо.

Для реєстрації особи як платника податку на додану вартість необхідно, щоб ця особа була поставлена на облік до органів Державної податкової служби за місцем її перебування або за місцем проживання.

Однією з головних умов закріплення об"єкта оподаткуван­ня є наявність його певної характеристики (вартісної, кількісної тощо), щодо якої можна було б потім визначити базу оподаткування. З урахуванням цього, не зовсім зручною ви­дається характеристика цього поняття щодо податку на дода­ну вартість, якою визначають операції платників податків. Немає сенсу наполягати на тому, що в статті, яка закріплює об"єкт оподаткування, необхідні чіткі вартісні прив"язки (це більш характерно для бази оподаткування), але певний момент, від якого можна прямувати до конкретних кількісних чи інших характеристик, повинен бути обов"язковим.

Об"єкт оподаткування охоплює основні складові, що визна­чають:

­ оборот від реалізації товарів ( робіт, послуг);

­ оборот від реалізації з частковою оплатою або без оплати вартості товарів всередині підприємства;

­ оборот від передачі товарів в обмін на інші товари, без оплати їх вартості;

­ оборот з передачі товарів безкоштовно або з частковою оплатою іншим підприємствам або особам.

Стаття 3 Закону України «Про податок на додану вартість» має назву «Об"єкт оподаткування та операції, що не є об"єктом оподаткування». Фактично об"єкт оподаткування з податку на додану вартість включає три форми:

1. Операції з продажу товарів (робіт, послуг) на митній те­риторії України, в тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оренди (лізингу) та операції з передачі права власності на об"єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця. Цей різновид об"єкта оподаткування з податку на додану вартість є, мабуть, найістотнішим, оскільки саме за рахунок сплати податку від операцій з реалізації здійснюються основні надхо­дження коштів. При реалізації товарів до складу обороту вхо­дять основні найбільш важливі елементи доданої вартості. Се­ред них необхідно виділити амортизаційні відрахування, еле­менти прибутку, заробітної платні.

2. Ввезення (пересилання) товарів на митну територію Ук­раїни та отримання робіт (послуг), що надаються нерезидента­ми для їх використання або споживання на митній території України, в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави (іпотеки). Особливістю цієї форми об"єкта оподаткування з податку на додану вартість є те, що підставою для нарахування зазна­ченого податку виступає сукупність митної вартості, акциз­ного збору і ввізного мита. Показово, що митні збори до бази оподаткування податку на додану вартість при цьому не вхо­дять, оскільки відповідно до Закону України "Про систему оподаткування" вони не належать до обов"язкових платежів і зборів.

3. Вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їх споживан­ня за межами митної території України. Особливістю цього різновиду об"єкта оподаткування з податку на додану вартість є комплексний характер відносин, які в даному разі регулю­ються відповідними нормами. По-перше, визначення об’єкта оподаткування з податку на додану вартість при вивезенні (пе­ресиланні) товарів за межі митної території України передба­чає певне митне регулювання подібних відносин, яке повинно впливати на податкове. По-друге, ця форма об"єкта податку на додану вартість реалізується з допомогою складного бюджет­но-податкового інституту — бюджетного відшкодування.

Обчислення розмірів доданої вартості може здійснюватися двома методами.

Перший — метод складання заробітної платні та прибутку.

Другий — метод, за якого від повної вартості віднімають вартість сировини, матеріалів і послуг виробничого харак­теру.

Найпоширенішим в Україні є другий метод, що має назву «сальдовий», або залишковий.

База оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, по­слуг) визначається з їх договірної (контрактної) вартості, ви­значеної за вільними або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків і зборів (обов"язкових платежів), за винятком податку на дода­ну вартість, що включаються до ціни товарів (робіт, послуг) відповідно до законів України з питань оподаткування.

Особливістю законодавчого регулювання ставки податку на додану вартість є фактично її однозначність, коли закріплюєть­ся виключно одна ставка податку, тоді як щодо інших податків йдеться про певну систему ставок, яка включає пільгові, підви­щені та базові ставки. Наприклад, Закон України «Про опо­даткування прибутку підприємств» використовує кілька рівнів податкових ставок. Таке положення ще раз підкреслює тезу про виключний характер імперативного регулювання саме подат­ку на додану вартість як головного каналу надходжень до дер­жавного бюджету.

В Україні податок на додану вартість з"явився як податок з двома рівнями ставок — 28% і 22%. Постає запитання: яки­ми підставами керувався законодавець, зупинившись саме на ставці в 28% ? Річ у тім, що в податковій системі Радянського Союзу діяли два непрямих податки — з обороту та з продажу. Перехід до формування української податкової системи і за­стосування в ній податку на додану вартість мав зберегти відповідні надходження до бюджету. А цього можна було до­сягти тільки при справлянні податку за ставкою в 28%.

Статтею 6 Закону України «Про податок на додану вартість» закріплюється ставка в 20%, що передбачає і ставку в 16,67%. Перша з них є основною і поширюється на обороти, які обчис­люються за цінами без обчислення податку на додану вартість. Якщо ж використовуються ціни і тарифи, що включають цей

податок, застосовується інша ставка — 16,67%. Нагадаємо, що ставка на рівні 20—28% негативно впливає на високотехнологічні підприємства, а також стимулює інфляційні процеси в цілому. Це зумовлено тим, що податок на додану вартість є податком на кінцевого споживача і при його великій ставці відбувається зростання цін, що знижує купівельну спромож­ність населення.

Об"єкти оподаткування, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, і операцій, до яких застосовується нульова ставка, обкладаються податком за ставкою 20%. Податок ста­новить 20% бази оподаткування і додається до ціни товарів (робіт, послуг).

Нульова ставка застосовується щодо операцій з продажу товарів, що були вивезені (експортовані) платником податку за межі митної території України. При цьому товари вважа­ються вивезеними (експортованими) платником податку за межі митної території України, якщо їх вивезення (експорту­вання) засвідчено належно оформленою вантажною митною декларацією.

Здається доцільним зберегти в чинному законодавстві дво­рівневий підхід до ставки податку на додану вартість за умови, якщо перший рівень закріплюватиме загальну (базову) став­ку, а другий — пільгову. Наприклад, загальна ставка може застосовуватися на рівні 15—17%, тоді як пільгова дорівню­ватиме 5—7%. Остання може застосовуватися при оподатку­ванні соціальне значущих для суспільства дій (реалізація ліків, продуктів дитячого харчування тощо). Звичайно, про опти­мальну ставку може йтися лише в рамках загальної податко­вої системи, коли визначено податкове навантаження від усіх податків, а не виключно з податку на додану вартість.

Система пільг з податку на додану вартість досить різнома­нітна. Так, статті Закону України «Про податок на додану вартість» закріплюють оподаткування за нульовою ставкою, операції, що звільняються від оподаткування і які не є об’єктами оподаткування. Взагалі система пільг щодо податку на додану вартість містить три групи звільнень.

1.Майно, товари (роботи, послуги), на які не нараховуєть­ся цей податок. Наприклад, звільняються від оподаткування операції з продажу товарів спеціального призначення для інвалідів, сільськогосподарська продукція (її переробка), ви­дана за рахунок оплати праці робітникам сільськогосподарсь­ких підприємств (крім товарів, заборонених для оплати заро­бітної плати натурою тощо).

2.Звільнення при перетинанні майна та імпортних мате­ріальних цінностей через митний кордон України (наприклад, експорт товарів за межі України).

3.Звільнення для певних підприємств. Наприклад, листом державної податкової адміністрації України закріплено, що звільняються від оподаткування податком на додану вартість представництва міжнародних організацій, що створені та діють на території України відповідно до міжнародних договорів, в яких бере участь Україна. Як відомо, представництва міжна­родних організацій не можна розглядати як дипломатичні представництва держав і принцип взаємності стосовно них не застосовується. Обсяг пільг і привілеїв, у тому числі щодо по­датку на додану вартість, для таких організацій та їх персона­лу повинен визначатися відповідними положеннями міжнарод­них договорів України, згідно з якими вони створені.

5. Порядок обчислення і сплати податку на додану вартість. Бюджетне відшкодування

Основою обчислення податку на додану вартість є вартість обороту, що оподатковується, який включає вартість реалізо­ваних товарів (робіт, послуг) без включення до неї самої суми

податку. Такий спосіб обчислення широко поширений і має назву «залікового», оскільки вартість обороту заліковує вартість усіх товарів (робіт, послуг). Цей спосіб використову­ють у багатьох країнах світу, які справляють податок на дода­ну вартість, в тому числі й в Україні. При використанні цього способу додана вартість включає суми, які додаються на стадії власного виробництва або споживання до «старої вартості», яка закріплюється в діючих засобах виробництва (спорудження, будови, механізми тощо) та використаній сировині. Фактично складові, які входять до вартості оподаткованого обороту, скла­даються із сум амортизаційних відрахувань, які відносяться саме до цієї стадії виробництва; заробітної платні; відрахувань на соціальне страхування; прибутку.

Такий спосіб розрахунку податку має певні недоліки. На­приклад, не беруть до уваги період між сплатою податку на додану вартість за придбані матеріали і повернення цієї суми від споживача у вартості реалізованої продукції. Необхідно звернути увагу, що перехід майна не завжди розглядають як підставу для нарахування податку на додану вартість (він може бути пов"язаний з безвідплатною передачею його з балансу на баланс між установами та організаціями, без зміни права влас­ності на вказані об"єкти, і ця операція не повинна обкладатися цим податком)1.

Обчислення та сплату податку на додану вартість за товари, які ввезені на територію України, здійснюють до і після мит­ного оформлення на основі вантажної митної декларації, в якій нарахована сума податку виділяється окремим рядком. При надходженні імпортних товарів, ввезених за цільовим призна­ченням і використовуваних не за призначенням або з комер­ційною метою, податок на додану вартість обчислюють вихо­дячи з ціни їх реалізації з урахуванням податку на додану вартість, але не нижче їх митної вартості з урахуванням фак­тично сплачених сум митних зборів, мита, акцизного збору за відповідні товари і податку на додану вартість.

Датою виникнення податкових зобов"язань з продажу то­варів (робіт, послуг) вважають дату, яка припадає на

податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

1)дата зарахування коштів від покупця (замовника) на бан­ківський рахунок платника податків як оплата товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу, а у разі продажу товарів(робіт, послуг) за готівкові кошти — дата їх оприбуткування в касі платника податку, а за відсутності такої — дата інкасації готівкових коштів у банківській установі, що обслуговує плат­ника податку;

2)дата відвантаження товару, а для робіт (послуг) — дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт(послуг) платником податків.

Порядок обчислення податку обов"язково передбачає закріп­лення дати, на яку здійснюється розрахунок податку. Незва­жаючи на те, що цей елемент належить до додаткових при пра­вовому регулюванні податку, але в цій системі він, напевно, є одним з найважливіших. Це відбувається тому, що без таких конкретних дат неможливо визначити розмір податкового обо­в"язку. При цьому, звісно, необхідно розмежовувати дату, на яку здійснюється обчислення суми податку, що підлягає сплаті, і дату, яка є заключною «крапкою» в попередньому до­датковому елементі (обчисленні податку) і датою сплати.

У чинному Законі України «Про податок на додану вартість» (п. 7.3 ст. 7) закріплено положення, яке встановлює, що датою виникнення податкових зобов"язань є дата, коли відбувається будь-яка з таких подій: дата зарахування коштів від покупця (замовника) або дата відвантаження товарів (валютних цін­ностей).

Можна по-різному підходити до регулювання цього елемен­та, але важливо при цьому базуватися на класичному підході до змісту податку. Він завжди має бути часткою доходу, який вже отримав платник. Платник повинен віддати частку зароб­лених або отриманих доходів на задоволення загальних потреб, утримання держави. Але тільки шкоду може заподіяти закрі­плення випадків, коли він повинен сплачувати податки ще до того моменту, як отримав прибуток.

По-перше, платник може не отримати його взагалі і тоді в нього не буде податкового обов"язку. По-друге, як можна визначити суму податку до сплати, коли в нього фактично ще немає об"єкта оподаткування (при визначенні очікуваного обо­роту на підставі попередніх періодів). По-третє, врешті-решт, такий механізм невигідний і для держави. Пояснюється це тим, що платник у цьому разі, сплачуючи податок не з отриманих доходів, а з власних коштів, фактично буде змушений скоро­чувати розмір коштів, які він виділяє у виробництво та які збільшують оборот, що в кінцевому підсумку зменшує об"єкт оподаткування. Змушуючи його сплачувати податок із змен­шених власних коштів, держава фактично зменшує об"єкт опо­даткування, з якого обчислюватиметься сума податку, що підлягає сплаті, і таким чином, своїми діями зменшує подат­кові надходження до бюджетів.

Сплата податку провадиться не пізніше 20 числа місяця, що настає за звітним періодом. Сплата податку не виключає щомісячного звіту платників перед податковими органами, у формі декларацій, які вони подають у встановленій формі. При цьому щомісячні розрахунки по цьому податку, надані плат­никами до відповідних державних податкових інспекцій, є ос­новними документами.

Суми податку на додану вартість зараховуються до дер­жавного бюджету і використовуються в першу чергу для бюд­жетного відшкодування податку на додану вартість і форму­вання бюджетних сум, що спрямовуються як субвенції місце­вим бюджетам.

Податкову звітність здійснює платник податку, який надає податковому органу документи, що містять інформацію про обчислення і сплату податку. Податкові органи не вправі ви­магати від платника податку інформації, яка не передбачена податковим законодавством або надання податкової докумен­тації до настання строку. Податкову звітність платник подат­ку може подавати безпосередньо до податкового органу або над­силати йому поштою. Цей документ повинен ґрунтуватися на даних податкового обліку доходів і витрат платника податку. Ненадання платником податкової звітності в строк не звільняє його від обов"язку здачі цієї звітності.

Сплата податку не виключає щомісячного звітування плат­ників перед податковими органами у формі декларації, де визначаються відомості про отримані за звітний період доходи та здійснені витрати. Податкову декларацію подає платник по кожному податку окремо за місцем свого обліку.

Необхідно згадати ще один специфічний момент характе­ристики дати визначення податкового обов"язку з податку на додану вартість. Річ у тім, що законодавець повинен більш чітко висвітлити в законодавчому акті таке положення. Дата виникнення податкового обов"язку пов"язана з висвітленням дати сплати податку. Але остання автоматично приводить до необхідності чіткої кореспонденції з датою виникнення пра­ва на бюджетне відшкодування. Тобто момент сплати подат­ку на додану вартість поєднує як фактичне виконання подат­кового обов"язку платника щодо сплати податку на додану вартість, так і факт виконання права платника на бюджетне відшкодування і, відповідно, обов"язку держави щодо подат­кового кредиту.

Суми податку, що підлягають сплаті до бюджету або відшко­дуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов"язань, що виникли у зв"язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного пе­ріоду та сумою податкового кредиту за звітний період.

Бюджетне відшкодування — це сума, що підлягає повер­ненню платнику податку на додану вартість з бюджету у зв"яз­ку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених За­коном України «Про податок на додану вартість» і Указом Пре­зидента «Про деякі зміни в оподатковуванні».

Якщо за результатами звітного періоду різниця між загаль­ною сумою податкових зобов"язань, що виникли у зв"язку з будь-яким продажем това .....

Страницы: [1] | 2 | 3 |




 




 

Записник:
Вибранних робіт  

На данній час, в нашій базі:
Реферати: 5481
Розділи по алфавіту:
АБВГДЕЖЗ
ИЙКЛМНОП
РСТУФХЦЧ
ШЩЪЫЬЭЮЯ

 

Ключеві слова: Непрямі податки в Україні | Реферат

РефератБанк © 2019 - Банк рефератів, дипломні, курсові роботи - безкоштовно.
раскрутка интернет-магазинов

Текст для сайта

адаптивный дизайн css